Вибірка за тематичними розділами статей, публікацій, розробок, навчальних посібників, методичних рекомендацій, корисної для пенітенціарія інформації, що стосується соціально-правових, психолого-педагогічних, професійних, організаційних та інших аспектів діяльності кримінально-виконавчої служби України та інших держав.
Є.М. Левчук, викладач циклу загальноправових дисциплін Білоцерківського училища професійної підготовки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України.

"Визначення поняття умисного вбивства, його елементи та ознаки" (стаття)

У кримінальному праві будь-якої держави вбивство є одним із найстародавніших і найнебезпечніших злочинів. Високий ступінь суспільної небезпеки вбивства пояснюється тим, що воно посягає на найцінніше благо, яке не може бути поновленим чи відшкодованим – життя людини. Особливості конструкції складу вбивства зумовлюють необхідність ретельного вивчення питання, що слід розуміти під цим злочином у кримінальному праві.

 Нормативне та доктринальне визначення поняття умисного вбивства

 Конституція України 1996 р. вперше в історії нашої держави прилюдно закріпила загальнолюдське гуманне підґрунтя суспільно-державного ладу та влади. У ст. 3  Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Поряд з цим, у Конституції закріплене головне природне право кожної  людини – право на життя. Стаття 27 Основного Закону України передбачає: “Кожна людина має невід’ємне право на життя...” . Зміст цього положення можна розуміти так: людина ні перед ким не несе юридичних обов’язків у зв’язку із своїм народженням і нікому не повинна звітуватися про те, як вона розпорядилася дарованим їй життям. Право фізичного існування людини – це право природне і воно не залежить від наявності певного статусу особи в державі, воно є неподільним і не може відчужуватися. Саме тому право на життя в міжнародній практиці визнається як одне з фундаментальних прав (поряд з правом на здоров’я, честь, гідність, недоторканність).
Поза сферою дії кримінального законодавства під вбивством іноді мають на увазі не лише злочинне позбавлення життя, але і спричинення побоїв, мордувань тощо. В онтологічному плані вбивство – це реальне соціальне, у тому числі кримінально-правове, явище. У кримінально-правовому сенсі поняття “вбивство” більш вузьке, так як для настання кримінальної відповідальності за вбивство необхідна наявність певних ознак, які б свідчили про вчинення даного злочину.
У теорії кримінального права дається визначення поняття “вбивство” по-різному. Так, академік В.В. Сташис визначає вбивство як протиправне  позбавлення життя іншої людини. Професор С.С. Яценко визначає вбивство, як винне кримінально каране посягання на життя іншої людини, яке спричиняє їй смерть. Професор М.Й. Коржанський визначає вбивство, як протиправне і винне заподіяння смерті при посяганні на життя іншої людини. На думку С.Д. Шапченка,  вбивство – це передбачене кримінальним законом винне суспільно небезпечне діяння, яке посягає на життя іншої людини і спричиняє її смерть. Аналогічне кримінально-правове визначення вбивства дає С.В. Бородін. Професор Ю.В. Александров визначає вбивство, як протиправне позбавлення життя однією людиною (групою людей) іншої людини.
В літературі даються й інші визначення вбивства, наприклад: вбивство є протиправне умисне чи необережне позбавлення життя іншої людини  aбо вбивство – це неправомірне позбавлення життя іншої людини. В одному з найостанніших за редакцією науково-практичних коментарів до КК України зазначено, що вбивство – це винне, протиправне заподіяння смерті іншій людині, а в найостаннішому за редакцією підручнику з кримінального права України під вбивством розуміється умисне або необережне протиправне заподіяння смерті (позбавлення життя) іншій людині.
На нашу думку, в кожному з наведених вище визначень зазначаються  такі ознаки:
а) протиправність (діяння передбачене Особливою частиною КК України), що дає можливість відмежовувати вбивство від  правомірних видів позбавлення життя людини (в стані необхідної оборони, під час затримання особи, що вчинила злочин, при виконанні вироку суду, якщо кримінальний закон передбачає смертну кару як вид покарання, на війні тощо);           
б) винністьозначає те, що воно вчинене умисно або з необережності, це означає, що особа під час вчинення злочину усвідомлювала суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачала настання  шкідливих наслідків, бажала їх чи свідомо допускала їх настання або легковажно розраховувала на їх відвернення, або ж   не передбачала настання шкідливих наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.
Однак, за нашим переконанням, можна погодитися із М.Д. Шаргородським, який у свій час стверджував, що вбивство – це лише “умисне неправомірне позбавлення життя іншої людини», тому випадки необережного позбавлення життя називати вбивством, на його думку, недоцільно. Для вирішення цього питання в чинному на той час законодавстві він запропонував об’єднати усі випадки необережного заподіяння смерті в одній статті і дати їй назву “Необережне позбавлення життя”. На його думку, термін “вбивство” не можна застосовувати до випадків необережного заподіяння смерті з таких підстав: 1) під словом “вбивця” у побуті ніколи не розуміється людина, яка з необережності позбавила життя іншу людину; 2) з кримінально-правової точки зору недоцільно застосовувати поняття найтяжчого злочину проти особи до необережного діяння, за якого винний не допускає настання внаслідок свого діяння смерті людини або навіть не передбачає можливості цього; 3) в інших країнах відповідний термін (Mord, Murder тощо) застосовується до найбільш тяжких випадків умисного вбивства. У свій час позиція М.Д. Шаргородського не знайшла підтримки у більшості радянських вчених. Зокрема, А.А. Піонтковський писав, що визнання необережного позбавлення життя людини не вбивством, а іншим  особливим злочином було б здатне лише послабити негативну моральну оцінку цього злочину.
Зауважимо, що позиція М.Д. Шаргородського знайшла підтримку в кримінальному законодавстві Російської Федерації (зокрема, ст. 109 КК РФ має назву “Заподіяння смерті з необережності”). Фактично  поняття вбивства набуло б типової юридичної конструкції, однак, чинне кримінальне законодавство (ч.1 ст. 115 КК України) термін “вбивство” розкриває так: “Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині”. В той же час ст. 119 КК України позбавлення життя через необережність називає вбивством через необережність. Розкриваючи поняття вбивства, законодавець не дотримався окремих правил законодавчої техніки. Сполучник “тобто” у цьому визначенні вживається для пояснення терміна у значенні “це”, “є” і однозначно визначає, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Отже, називати вбивством (навіть через необережність – ст. 109 КК України) необережне спричинення смерті з точки зору закону – неправильно.
Академіки М.І. Бажанов та В.В. Сташис вважають, що невизнання необережного позбавлення життя вбивством могло б послабити боротьбу з цим небезпечним  злочином, давало б йому неправильну моральну оцінку. Ця думка не є безспірною, оскільки вона зводиться до використання психологічних, а не правових критеріїв визначення змісту ознак складу злочину і поняття вбивства. Очевидно, що в результаті як умисного вбивства, так і вбивства через необережність людина позбавляється найдорожчого – життя. Однак настання тяжких суспільно небезпечних наслідків, передбачених ст.ст. 115, 119 КК України не стало підставою для ототожнення ступеню суспільної небезпечності умисного вбивства та вбивства через необережність. Про це свідчать санкції статей за ці злочини. Так, основний вид покарання за  умисне вбивство без обтяжуючих і пом’якшуючих обставин (ч.1 ст. 115 КК України) передбачений у вигляді позбавлення волі на строк від 7 до 15 років;  за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 115 КК України) – позбавлення волі на строк від 10 до 15 років або довічне позбавлення волі; за простий вид вбивства через необережність (ч. 1 ст. 119 КК України) – обмеження волі на строк від 3 до 5 років або позбавлення волі на той самий строк; за кваліфікований вид вбивства через необережність (ч. 2 ст. 119 КК України) – позбавлення волі на строк від 5 до 8 років.
Не можна не погодитися з думкою професора В.К. Грищука, що норми про вбивство в чинному КК України не є досконалими та певною мірою суперечать позиціям іноземної законодавчої практики, зокрема: а) видається зайвою постійна вказівка на словосполучення “умисне вбивство” у ч. 2 ст. 115, ст.ст. 116, 117 і 118 КК України, де і так зрозуміло, що, виходячи із поняття вбивства в ч. 1 ст. 115 КК України, у всіх цих випадках йдеться тільки про умисні діяння; 2) нелогічним є підхід законодавця до формулювання  складу злочину “вбивство через необережність”, бо це ніяк не узгоджується із дефініцією вбивства в ч. 1 ст. 115 КК України (тому пропонується склад злочину в ст. 119 КК України викласти як “заподіяння смерті з необережності”);
 в) позбавлення життя іншої людини, підкреслює про те, що самогубство і замах на самогубство не являють з точки зору кримінального законодавства злочинних діянь, хоча самогубство і можна визнати аморальним вчинком. Тобто, кримінально караним визнається позбавлення життя іншої фізичної особи, незалежно від її віку, статі, соціального становища тощо.
Термін “вбивство” як окремий законодавчий термін вживається в ст.ст. 115 – 119, ч. 4 ст. 404 КК України. У інших статтях КК України, наприклад, у ст.ст. 129, ч.2 ст. 189, ч. 2 ст. 206,  ч. 1 ст. 345, ч. 1 ст. 346, 348,   ч. 1 ст. 350, ч. 2 ст. 355, ч.1 ст. 377, 398 термін “вбивство” є складовим елементом словосполучення “погроза вбивством”. У статтях 112, 348, 379, 400 КК України це поняття включене у зміст слова “посягання”, наприклад, посягання на життя державного діяча, що означає замах на вбивство або вбивство. Відмінності між наведеними визначеннями стосуються, перш за все, об’єкта злочину.
У першому прикладі, де термін “вбивство” виступає як окремий законодавчий термін, допускається, що життя іншої людини є або єдиним безпосереднім об’єктом злочину (наприклад, умисне вбивство, вбивство, вчинене через необережність), або основним безпосереднім об’єктом злочину (наприклад, умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку), або додатковим безпосереднім об’єктом злочину, в якому для законодавця пріоритетним об’єктом кримінально-правової охорони є інші цінності (суспільні відносини), оскільки для  охорони конкретних категорій потерпілих були створені відповідні спеціальні норми (наприклад, ст.ст. 112, 348, 379, 400 КК України).
У другому прикладі законодавець фактично визнає, що вбивство має місце лише тоді, коли життя іншої людини може бути єдиним основним чи додатковим безпосереднім об’єктом вбивства (наприклад, погроза щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345 КК України), погроза щодо державного або громадського діяча (ст. 346 КК України). Отже, при встановленні відповідальності за вбивство повинна враховуватись особистість потерпілого, а також його поведінка, тобто важливе кримінально-правове та кримінологічне значення мають також демографічні ознаки потерпілих. Стать, вік, фах, сімейний стан і т.д. часто  впливають на механізм злочинної поведінки винного і наслідки вчиненого ним діяння. Спеціальні ознаки суб’єкта злочину, а також спосіб його вчинення та мотив і мета злочинного діяння впливають на остаточну кваліфікацію дій винного.
Таким чином, термін “вбивство”, визначення якого дається у ч. 1 ст. 115 КК України не відповідає за змістом і значенням складу злочину, передбаченому ч. 1, 2 ст. 119 КК України “Вбивство через необережність”. Юридична конструкція поняття вбивства (ч. 1 ст. 115 КК України) припускає, що випадки необережного позбавлення життя іншої людини (ст. 119 КК України) можна назвати заподіянням або спричиненням смерті через необережність. Враховуючи зміст поняття вбивства, пропонується виключити із назв ст.ст. 116, 117, 118 КК України термін “умисне”, оскільки законодавець чітко визначив, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині (ч. 1 ст. 115 КК України).
 
Елементи та ознаки складу умисного вбивства
Вбивство – це передусім злочин проти життя особи. Відомо, що в межах розділу ІІ Особливої частини КК України злочини проти життя особи поєднуються зі злочинами проти здоров’я особи, утворюючи групу злочинів проти життя та здоров’я особи. У кримінальному праві злочини проти життя та здоров’я особи можна поділити на три види (групи): 
1)злочини проти  життя  особи,  що  включають  вбивства  (стат­ті 115–119 КК України) та доведення до самогубства (ст. 120 КК України);
2)злочини проти здоров’я особи, що охоплюють такі підгрупи:                  

  • а) тілесні ушкодження (статті 121–125 і 128 КК України);
  • б) завдання фізичних або моральних страждань (статті 126, 127 і 129 КК України);
  • в) зараження соці­альними хворобами (статті 130 і 133 КК України);

3)злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоров’я особи, вони поділяються на: а) злочини в медичній сфері (статті 131, 132, 138–145 КК України); б) інші злочини (статті 134–137 КК України).
За суб’єктивною стороною розрізняють убивства умисні (статті 115–118 КК України) і вбивство через необережність (ст. 119 КК України). Своєю чергою, умисні вбивства поділяються за ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) на три види:
1) просте вбивство, тобто вчинене без обтяжуючих або пом’якшуючих обставин (ч. 1 ст. 115 КК України);
2) кваліфіковане вбивство, тобто вчинене за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115 КК України);
3) привілейоване вбивство, тобто вчинене за пом’якшуючих обставин (статті 116–118 КК України).
Спеціальні питання кваліфікації та призначення покарання за вбивства, тлумачення певних термінів і понять, відмежування вбивств від інших злочинів розкриваються в ППВСУ “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи” від 7 лютого 2003 р. № 2.
Родовим і безпосереднім об’єктомвбивства є життя особи. Життя особи – це особлива форма існування людини (людського організму), що характеризується цілісністю та здатністю до самооргані­зації; це найважливіше благо, яке, в разі смерті людини, не може бути відновлено. Професор М.Й. Коржанський вважає, що життя як об’єкт кримінально-правової охорони – це певні суспільні відносини, що існують з приводу охорони цього життя в біологічному розумінні. Життя  як об’єкт кримінально-правової охорони може бути виявлене лише при аналізі всіх сторін однієї і тієї ж суспільної істоти, багатогранність ознак якої виражає поняття “людина” і “особа”. Ці поняття охоплюють властивості людини, які відображають дві основні сторони: біофізичну, предметну  та суспільну – її соціальні якості. В дійсності ці сторони людини нерозривно пов’язані і являють собою єдине ціле.
Ми погоджуємося із наведеною вище точкою зору, однак інші вчені – П.С. Матишевський та Є.В. Фесенко – вважають, що суспільні відносини не є універсальною характеристикою об’єкта злочину. Цим поняттям не можуть охоплюватись особисті блага людини (життя, здоров’я, фізична недоторканність). Цінності – це щось важливе, значуще, це те, що має суттєве значення для людини і суспільства в цілому. Цінності охороняються різними галузями права, а найважливіші з них охороняються кримінальним законодавством. Життя людини – це найважливіше благо, яке охороняється кримінальним законом, бо воно відноситься до неперехідних людських цінностей. З цієї позиції життя як об’єкт кримінально-правової охорони – це не абстрактні суспільні відносини, а конкретні людські цінності, що існують задля охорони біологічної основи життя. Життя – це умова існування людини як суспільної істоти, а значить, і умова існування всіх її відносин. Позбавлення людини життя означає зникнення її як біологічної особи, і разом з тим розірвання всіх соціальних зв’язків, в яких вона знаходилась.
Моментом початку життя людини у кримінальному праві України вважається початок фізіологічних пологів. Ще на початку ХХ ст. російський юрист В.Д. Набоков зазначав: “…Моментом народження … слід вважати початок пологів, і при цьому не у розумінні фізіологічного початку (наприклад, з’явлення болю), а у розумінні появи будь-якої частини тіла дитини назовні: з цього моменту поняття плоду змінюється поняттям дитини”. З точки зору медицини життя людини починається з моменту її народження: “Живонародженність – це народження плоду з ознаками життя, найважливішими з яких є ознаки легеневого дихання”. Наукові думки, які ототожнювали життя лише з диханням (ознаками легеневого дихання), зазнавали критики.
Сучасні медичні критерії визначення початкового моменту життя людини зазначені в Інструкції про визначення критеріїв живонародженості, мертвонародженості та перинатального періоду, яка затверджена наказом МОЗ України від 19 лютого 1996 р. № 3. Живонародження, як зазначено у п. 5 вищезгаданої Інструкції, є повне вигнання або витягнення продукту зачаття з організму матері незалежно від тривалості вагітності, який після такого відокремлення дихає або виявляє інші ознаки життя, такі як: серцебиття, пульсація пуповини або відповідні рухи довільної мускулатури незалежно від того, перерізана пуповина чи ні, чи відшарувалася плацента.
При визначенні живонародженності дитини слід також звернути увагу і на її життєздатність, оскільки цей критерій є важливою умовою, яка забезпечує  можливість існування дитини поза зв’язком з організмом матері і може вплинути на стійкий опір дитини зовнішнім шкідливим умовам та тривалість життя новонародженої дитини. Під життєздатністю розуміють здатність новонародженої дитини жити поза материнським організмом. Щоб бути наділеною такою здатністю, дитина повинна досягти  певного ступеня зрілості. Повна зрілість настає до кінця 10-місячного чи 9-місячного календарного місяця утробного життя і для її визначення керуються довжиною тіла, розмірами головки, вагою Однак, практикою доведено, що життєздатність плоду може з’являтися і до настання зрілості, за умови, що така дитина буде піддана особливим умовам догляду.
У кримінально-правовій літературі останніх років  є декілька підходів щодо визначення початкового моменту людського життя:
1) відокремлення плоду від черева матері;
2) прорізування плоду з черева матері;
3) початок самостійного дихання;
4) початок фізіологічних пологів;
5) момент перерізання пуповини.
Незважаючи на такі погляди, все ж таки початковим моментом життя людини, як об’єкта посягання при вбивстві слід вважати її народження. Народження – це певний природній процес, тому кримінальний закон охороняє життя людини вже в самому процесі народження, тобто з початку фізіологічних пологів. Досить складним завданням є встановлення початкової межі людського життя. У вітчизняному кримінальному праві вирішення питання про початок кримінально-правової охорони життя вирішується майже однозначно: народження – це певний природній процес, а тому кримінальний закон охороняє життя людини вже в самому процесі народження, тобто з початку фізіологічних пологів. При цьому не має значення, що дитина, яка народжується, ще не почала самостійного позаутробного життя і навіть не відокремилася від черева матері.
Отож, вважаємо, що пов’язувати початок кримінально-правової охорони життя людини з ознаками живонародженності недоцільно. Також очевидним є той факт, що позиція законодавця щодо визначення початкового моменту життя у біологічному його розумінні та позиція більшості вчених щодо визначення початкового моменту життя як об’єкта кримінально-правової охорони, не співпадають. Однак, до недавнього часу ці поняття ототожнювались. Юристи також не дійшли єдиної думки щодо визначення початкового моменту кримінально-правової охорони життя людини. У сучасній доктрині кримінального права, як було зазначено вище, початком кримінально-правової охорони життя людини здебільшого прийнято вважати початок фізіологічних пологів. Однак, термін “початок фізіологічних пологів” у юридичній літературі не визначений. Пологи – це певний фізіологічний процес, який триває у часі і пов’язаний з появою на світ немовляти. Фізіологія – це сукупність життєвих процесів, які відбуваються в організмі і його частинах. Отже, з урахуванням семантичного аналізу (тлумачення) слів “пологи” та “фізіологія”, під фізіологічними пологами слід розуміти сукупність певних життєвих процесів, які відбуваються в організмі жінки у зв’язку з появою на світ немовляти (дитини) і які тривають у часі.
У медичній енциклопедії визначено, що пологи (пологовий акт) – це фізіологічний процес вигнання плоду, плаценти з плідними оболонками і навколоплідними водами з матки через пологові шляхи після досягнення плодом життєдіяльності.  Пологи починаються не з появи дитини на світ, а з часу пологових перейм, тривалість яких може досягати 12–15 годин, а то й більше. Існує інша думка, автори якої намагаються довести хибність позиції щодо визначення загальноприйнятого початку кримінально-правової охорони життя людини з початку фізіологічних пологів. Зокрема,    Р. Шарапов вважає, що юридичним моментом початку життя людини, а значить і початком його кримінально-правової охорони, є поява хоча б частини тіла плоду із черева матері. Однак, ця позиція суттєво не відрізняється від попередньої, так як у той момент, коли з утроби матері з’явилась лише одна частина тіла дитини, плід продовжує ще “життя”, яким він жив під час вагітності жінки-матері, тоді як самостійне позаутробне життя людського організму починається пізніше.
Таким чином, дійсний початок людського життя і початок його кримінально-правової охорони не співпадають, тому заслуговує на увагу думка Р. Шарапова, який вважає, що критерії живонародженості, які закріплені у медичній інструкції, виступають оціночним показником того, що з медичної точки зору немовля дійсно народилося живим, а з юридичної точки зору воно було і є вже в процесі пологів суб’єктом права на життя.  Кримінально-правова роль цих показників полягає у тому, що вони мають важливе експертне значення для кваліфікації посягань на життя: як закінченого, так і незакінченого.
Досить спірним було до останнього часу було питання про момент смерті людини. Більшість вчених вважає, що кінцевим моментом життя вважається біологічна смерть, тобто момент, коли внаслідок зупинки роботи серця припиняється постачання тканин організму киснем і настали незворотні процеси розпаду клітин центральної нервової системи, а у корі головного мозку настає невідворотний розпад білкових тіл, внаслідок чого поновити життєдіяльність організму вже неможливо.
Сучасний стан медицини такий, що “оживити” серце можливо і через декілька годин після його зупинки, більше того, можливо навіть пересадити людині серце іншої людини, підтримуючи до цього часу життєдіяльність її організму за допомогою спеціальної апаратури. Однак кора головного мозку при звичайних умовах незворотньо гине через 5–7 хвилин після зупинки роботи серця. Людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключені всі інші можливі  за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму.
Згідно з розділом 1 Інструкції щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 25 вересня 2000 р. № 226, смерть мозку – це повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів. Смерть мозку прирівнюється до смерті людини. Рішучим для констатації смерті мозку є поєднання факту припинення функцій всього головного мозку з доказом незворотності цього припинення. Смерть мозку може розвиватися внаслідок його первинного або вторинного ушкодження.
Смерть мозку в результаті первинного ушкодження розвивається внаслідок різкого підвищення внутрішньочерепного тиску й обумовленого ним припинення мозкового кровообігу. Вторинне ушкодження мозку з’являється внаслідок гіпоксій різного генезу, зокрема, при зупиненні роботи серця та припиненні або різкому погіршенні системного кровообігу внаслідок тривалого шоку та інше.
Варто підкреслити, що на практиці дуже важливо від біологічної смерті відрізняти клінічну смерть – такий стан організму людини, при якому хоча і відбуваються зупинка дихання і зупинка роботи серця, але життєздатність людського організму зберігається, і людина може бути “повернута до життя”. Тому спричинення біологічної смерті людини, яка перебуває в стані клінічної смерті, за певних умов може бути визнана її вбивством. 
Потерпілими у вбивстві розглядаються лише фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства. Життя кожної людини як об’єкт кримінально-правової охорони не містить ніяких юридичних особливостей і відмінностей. Кримінально-правовій охороні підлягає життя кожної людини незалежно від її віку, стану здоров'я та життєдіяльності, фізичних та моральних якостей від початку народження і до моменту смерті. Посягання на життя людини вже від початку пологів і до настання біологічної смерті має розглядатись як убивство (замах на вбивство). Знищення плода до початку фізіологічних пологів за певних умов може розглядатись як незаконне проведення аборту (ст. 134 КК України).
Об’єктивна сторона вбивства характеризується:
1) діянням – посяганням на життя іншої особи, спрямованим на порушення функцій чи анатомічної цілісності життєво важливих органів іншої людини;                     
2) наслідками, що виявляються в біологічній смерті потерпілого;
3) причиновим зв’язком між указаним діянням і наслідками.
Суспільно небезпечне діяння при вбивстві може виявлятись у дії (наприклад, удар ножем, постріл із пістолета, скидання з висоти, давання отрути тощо) або бездіяльності (наприклад, батьки, щоб позбавити немовля життя, тривалий час не годують його; медичний працівник із тією ж метою не виконує свої професійні обов’язки стосовно хворого тощо). Отож, на сучасному етапі існує думка, що вбивство може бути вчинене як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності. Необхідною ознакою об’єктивної сторони вбивства є настання біологічної смерті особи, про що ми говорили вище, розглядаючи кінцевий момент життя людини.
Також обов’язковою ознакою об’єктивної сторони вбивства є наявність причинового зв’язку між діянням винного (дією чи бездіяльністю) і смертю потерпілого. Ю.І. Ляпунов зазначав, що встановлення причинового зв’язку між дією (бездіяльністю) винного і смертю потерпілого – необхідна умова притягнення особи до відповідальності за вбивство [39, С. 195].На думку академіка М.І. Панова, необхідний причиновий зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками завжди означає наявність об’єктивної сторони злочину з матеріальним складом [40, С. 141–142]. Але це лише необхідна передумова вирішення питання про наявність складу злочину як підстави кримінальної відповідальності. Потрібно ще встановити суб’єктивну сторону злочину – вину особи у формі умислу або необережності щодо наслідку, який настав.
Питання про причиновий зв’язок повинно бути вирішене шляхом конкретного розгляду реально існуючого взаємозв’язку відповідних явищ. Але вирішення цього питання ускладнюється тим, що у ланцюгу взаємопов’язаних явищ може бути дуже багато обставин і причин, тому досить важко встановити, які саме є юридично значимими причинами наслідку.
Необхідною передумовою правильного вирішення питання про причиновий зв’язок,  як вважав М.І. Загородніков, є відома послідовність дій людини і настання злочинного наслідку. Це означає, що шкідливими наслідками (смертю потерпілого, самогубством), що настали, у причинному зв’язку можуть знаходитись лише дії (бездіяльність), які передували у часі настанню шкідливого наслідку. При встановленні причинового зв’язку у справах про вбивство необхідно мати на увазі: а) дія (бездіяльність) суб’єкта, які передують настанню смерті, можуть бути визнані її причиною лише у тому випадку, якщо в момент їх вчинення вони були необхідною умовою її настання, тобто такою умовою, при відсутності якої смерть не настала б; б) ця дія (бездіяльність) у момент їх вчинення повинна створювати реальну можливість настання смерті.
Вбивство вважається закінченим злочином з моменту настання біологічної смерті потерпілого (отже склад умисного вбивства – матеріальний). Без настання смерті людини цей злочин не може визнаватися закінченим. При цьому не має значення, чи смерть настала відразу, чи через якийсь проміжок часу після вчинення діяння. При відсутності зазначеного наслідку діяння винного, які безпосередньо спрямовані на позбавлення життя іншої людини, повинні розглядатись як замах на вбивство, а якщо винний лише створював умови для вчинення вбивства, його діяння являють собою готування чи замах на злочин.
Суб’єктом вбивства є фізична осудна особа, що досягла 14-річного віку (за вбивства, передбачені ст.ст. 115–117 КК України) або 16-річного віку (за вбивства, передбачені ст.ст. 118 і 119 КК України). Встановлення зниженого віку кримінальної відповідальності за вбивство вважається виправданим, так як цей злочин являє собою таке діяння, суспільна небезпека якого зрозуміла кожному підлітку.
Від того, наскільки ясно і правильно уявляв собі винний протиправність і суспільну небезпечність вчиненого злочинного діяння, залежить і ступінь суспільної небезпеки самого злочинця. У ряді випадків, даючи оцінку особистості винного, вирішується питання про те, чи правильно він уявляв собі небезпеку діяння, яке  вчиняє, чи не є це діяння наслідком помилки чи неправильного розуміння вчинюваних дій і  наслідків, які настали чи  можуть настати. Умисне вбивство може бути вчинене у співучасті.
В деяких випадках окремі різновиди такої співучасті передбачені як кваліфікуючі ознаки (обтяжуючі обставини) умисного вбивства (наприклад, п.п. 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК України). В інших випадках співучасть є конкретним показником ступеня суспільної небезпечності вчиненого умисного вбивства і в такій якості впливає на індивідуалізацію відповідальності співучасників.
Суб’єктивна сторона умисного вбивства характеризується виною у формі умислу (прямого чи непрямого). Мотив і мета злочину під­лягають з’ясуванню, оскільки в деяких випадках вони є кваліфікуючими ознаками цього злочину. Злочин, передбачений ст. 119 КК, учиняється тільки з необережності. Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув від моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.
Отже, суб’єктивна сторона вбивства може виражатися як в умисній, так і в необережній вині. Звинувачення особи у вчиненні вбивства на підставі   наслідків, що настали, при відсутності умисної чи необережної вини, являє собою об’єктивне ставлення у вину. З позиції принципів законності та суб’єктивної осудності – такі дії є неприпустимими. Вивчення практики показує, що аналіз суб’єктивної сторони при кваліфікації вбивств являє собою певну складність.
Неточність у висновках при такому аналізі нерідко тягне за собою помилки: неправильно визначається спрямованість умислу, спричинення смерті з необережності розцінюється як умисне,  допускаються висновки про наявність умислу чи необережності при випадковому спричиненні смерті, наявність причинового зв’язку сприймається за доказ винності тощо. З’ясування форми вини при вчиненні вбивства має виключно важливе значення для правильної кваліфікації вчиненого злочину, так як закон встановлює суттєву різницю у відповідальності за умисне вбивство і вбивство через необережність.
При умисному вбивстві винний передбачає, що внаслідок його діяльності (дії або бездіяльності) настане смерть потерпілого і бажає цього (прямий умисел) або свідомо  допускає  настання такого наслідку (непрямий умисел). Розмежування прямого і непрямого умислу має значення для індивідуалізації відповідальності, а в деяких випадках і для відмежування вбивства від інших злочинів. Наприклад, умисне вбивство малолітньої дитини (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК України) або завідоме залишення без допомоги матір’ю своєї новонародженої дитини, якщо це спричинило смерть останній (ч. 2, 3    ст. 135 КК України). Непрямий умисел при вбивстві слід також відмежовувати від необережної вини, а злочинну недбалість і злочинну самовпевненість – від випадкового спричинення смерті. Вбивство через необережність має місце тоді, коли винний, вчиняючи певне діяння, передбачає, що його наслідком може бути смерть людини, але легковажно розраховує на відвернення (ненастання) такого наслідку (злочинна самовпевненість), або не передбачає, що наслідком його діяння може бути смерть людини, хоча за даних конкретних обставин повинен був і міг це передбачати (злочинна недбалість). Вбивство через необережність слід відрізняти від випадкового спричинення смерті (казусу), коли особа не лише не передбачала можливості настання смерті, але за обставинами справи не повинна була і не могла її передбачити. Вина особи у спричиненні смерті при  казусі відсутня, а тому її кримінальна відповідальність виключається.
 
Підсумовуючи викладене, можна зробити такі  висновки:
1. Термін “вбивство”, визначення якого дається у ч. 1 ст. 115 КК України, не відповідає за змістом і значенням складу злочину, передбаченому у ст. 119 КК  України “Вбивство через необережність”. Юридична конструкція поняття вбивства припускає, що випадки необережного позбавлення життя іншої людини (ст. 119 КК України) можна назвати заподіянням абоспричиненням смерті через необережність. Тому доцільно було б виключити із назв ст.ст. 116, 117, 118 КК України слово “умисне”, оскільки законодавець чітко визначив, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині (ч. 1 ст. 115 КК).
2. Об’єктом вбивства слід визнавати життя особи (як природне, невід’ємне, особисте благо), яке має суттєве значення для людини і суспільства у цілому.
3. Видається, що вбивством у кримінально-правовому розумінні може визнаватися як активна, так і пасивна протиправна поведінка, спрямована на заподіяння смерті іншій людині.

Зараз на сайті

На даний момент 23 гостей на сайті