Коли кіно змінює свідомість

На перший погляд здається, що в’язниця – це відокремлений світ. За ним лиш сірі одноманітні будні. Проте це враження оманливе. Іноді саме за ґратами народжується щось нове, таке, що в звичних для нас умовах можливо ніколи й не відбулося б. Незважаючи на режим, обмеження, скупість емоцій та творчих імпульсів, там як ніде знаходить своє вираження творчість.

Ба більше, там навіть знімають фільми. Про цей цікавий досвід співпраці з Міжнародним фестивалем документального кіно про права людини Docudays UA та відомчими навчальними закладами й установах виконання покарань Державної кримінально-виконавчої служби України розповідає полковник внутрішньої служби Олег Дука – начальник Білоцерківського центру підвищення кваліфікації персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України. З 2014 року він є координатором кіноклубів медіаосвіти з прав людини.
– Пане Олеже, з чого розпочалася співпраця Фестивалю та пенітенціарної системи України? Де саме з’явилися перші кіноклуби в Державній кримінально-виконавчій службі?– Наша співпраця з Фестивалем розпочалася у 2011 році. На той час я працював у Білоцерківському училищі професійної підготовки персоналу ДКВС України, сьогодні – це Білоцерківський центр підвищення кваліфікації персоналу ДКВС України. Спочатку ми долучилися до Мандрівного фестивалю, а далі співпраця почала набирати обертів.
Наша взаємодія закріплена Меморандумом про взаєморозуміння між ДПтС України та Міжнародним фестивалем документального кіно про права людини Docudays UA. Документ підписаний 7 липня 2014 року. Саме він й закріпив створення кіноклубів у відомчих навчальних закладах та установах виконання покарань.
Згодом за сприяння менеджерки проєкту Ради Європи і Європейського Союзу «Подальша підтримка пенітенціарної реформи в Україні» Ольги Сандакової було створено кіноклуби у пілотних установах Проекту. Таким чином ми почали координувати роботу кіноклубів не тільки у відомчих навчальних закладах, а й в колоніях. Зокрема, у Білоцерківській виправній колонії № 35 (Київщина) та Стрижавській виправній колонії № 81 (Вінниччина) – тих, де відбувають покарання засуджені чоловіки; виправні колонії для жінок – Чернігівська виправна колонія № 44 та Надержинщинська виправна колонія № 65 (Полтавщина), а також дві установи для неповнолітніх в Кременчуці та Прилуках.
Для того, аби кіноклуби запрацювали ефективно, насамперед розпочали з підготовки їхніх модераторів. Навчання провели на базі нашого Білоцерківського центру, і вже з 2016-го у вказаних установах почали діяти кіноклуби. Не можу не похвалитися: у 2017-му році в конкурсі на кращий кіноклуб ДКВС України саме п’ять наших кіноклубів вибороли всі можливі призові місця і отримали подарунки від оргкомітету фестивалю. Ми отримали комплекти мультимедійного обладнання для роботи кіноклубів вартістю 1000 доларів кожен.
– Яку роль кіноклуби відіграють в системі виконання кримінальних покарань?– Наразі ми модеруємо роботу кіноклубів чотирьох відомчих навчальних закладів нашої системи та шістьох установ виконання покарань ДКВС України. Загалом у пенітенціарній системі України функціонує близько 60-ти кіноклубів. Основна їхня мета – проведення правопросвітницьких заходів із використанням інструментів Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Якщо говорити про колонії, то там модератори організовують заходи з персоналом та засудженими. У відомчих навчальних закладах зустрічі відбуваються зі слухачами та постійним особовим складом. Нині ми працюємо над налагодженням співпраці між Фестивалем та новоствореною службою пробації.
У нашому Центрі ми проводимо кінопокази для всіх слухачів, які приїздять на навчання. Минулоріч, наприклад, у нас займалися начальники установ виконання покарань та представники Адміністрації ДКВС України. Чимало з них зацікавилися функціонуванням кіноклубів та дізналися, що необхідно для їх створення безпосередньо у підпорядкованих установах.
– Тобто співпраця між Фестивалем та ДКВС України має практичний вплив на процес виконання кримінальних покарань?– Головним напрямом діяльності системи виконання кримінальних покарань, як відомо, є соціально-виховна робота із засудженими. Я переконаний, що документальне кіно – потужний інструмент впливу на свідомість людини, а відтак – ефективний метод реальної соціально-виховної роботи. Особливо, коли показ фільму відбувається у межах спеціально організованого та змодерованого заходу. До речі, ми підготували методичні посібники «Освіта з прав людини у системі Державної пенітенціарної служби України за допомогою інструментів фестивалю Docudays UA», які містять сценарії проведення занять із використанням документального кіно.
– Пане Олеже, розкажіть, будь ласка, про Ваш досвід модерації показів? Як відбувається показ і дискусія?– У відомчих навчальних закладах є кваліфіковані модератори-керівники кіноклубів. Наприклад, у нашому Білоцерківському центрі, це Любов Денисенко, Євгеній Івашев, Наталія Пєтєльнікова, Аліна Касянчук та Анна Вдовиченко. Вони проводять заняття і окремо, і разом. Інколи я також долучаюсь до проведення показів.
Пам’ятаю, під час демонстрації для засуджених Білоцерківської колонії № 35 фільму «Лізо, ходи додому» – стрічки, про дівчинку, яка зростає у неблагополучній сім’ї і поганих соціальних умовах – деякі засуджені говорили: «Я вийду, не можу на це дивитись». Можна припустити, що вони або мали таке дитинство, або самі є такими батьками для своїх дітей.

– Я знаю, що нещодавно було підготовлено нову колекцію фільмів для кіноклубів, і Ви брали в цьому участь. Розкажіть, будь ласка, як обирають фільми для колекції? – Я переконаний, що будь-який фільм, який демонструють у межах Фестивалю, гідний того, аби додати його до колекції. Але, звичайно, нас перш за все цікавлять фільми, де порушуються питання, пов’язані з пенітенціарною діяльністю. Наприклад, до нової збірки увійшов фільм «Нове життя Ґоґіти». У ньому розкривається дуже актуальна проблема, яка, на мою думку, існує в установах пострадянського простору. Події фільму розгортаються в Грузії: засуджений, який щойно звільнився, знайомиться з жінкою через Інтернет. Такий сценарій доволі поширений. Проте ці стосунки часто мають маніпулятивний характер. Втім, цей фільм, принаймні в кадрі, закінчується так званим хеппі-ендом – весіллям. Гадаю, він є дуже цікавим для обговорення з персоналом та засудженими. Але, звісно, обмежуватися лише тюремною проблематикою – неправильно. Ми прагнемо розширити тематику показів та охоплювати питання екології, дотримання основоположних прав людини, демократії, протидії жорстокості й свавіллю тощо.
– Чи ведеться статистика щодо людей, які після відбування терміну у в’язниці, повертаються туди знову? Чи пов’язано це із методами виховання засуджених?– Чіткої статистики немає, але аналіз ситуації свідчить, що в Україні цей показник шокуючий – приблизно 70-80%. Для порівняння, у Норвегії, де одна з найпрогресивніших пенітенціарних систем у світі, – таких людей лише близько 25%. Тож, звісно, найважливіше – це робота з тими, у кого виникають проблеми із законом, на всіх рівнях. Відповідальність за повернення їх у злочинне життя не можна покладати лише на пенітенціарну установу. Це загальна проблема суспільства, починаючи з дитячого садка і закінчуючи тією ж самою в’язницею. Ще один наріжний камінь – обов’язково має бути постпенітенціарна опіка. Україна зараз робить прогресивні кроки у цьому напрямку.
– У чому полягає постпенітенціарна опіка?– Звичайно, важливою складовою пенітенціарної діяльності є змістовна соціально-виховна робота із засудженими. Водночас, якщо ми хочемо побудувати сучасну, демократичну країну, де кожна людина має можливість захистити свої права, то в ній повинна діяти система органів, що здійснює не лише виконання кримінальних покарань, але й опіку над засудженими, які звільняються з місць позбавлення волі. Тобто, відповідні органи покликані не тільки контролювати, а й допомагати, консультувати, підтримувати та супроводжувати людину, сприяти тому, щоб після звільнення з в’язниці вона мала дах над головою, була працевлаштованою, налагодила свої соціальні зв’язки тощо.
Чому у нас високий відсоток рецидивів? Часто людина, що звільняється з місць позбавлення волі, зіштовхується з суворими реаліями життя: житла немає або забрали, працевлаштуватися не може, у багатьох є проблеми зі зловживанням алкоголем чи наркотичними засобами. Також від багатьох колишніх засуджених відмовляються родичі, фактично людина стає нікому не потрібною, адже весь соціальний капітал було втрачено за роки ув’язнення. До речі, подібна ситуація розкривається у фільмі з колекції «Що написане пером».
– А що запитують глядачі після перегляду фільмів? Яка реакція аудиторії Вам найбільше запам’яталася? – Частими є запитання про подальшу долю героїв та можливий розвиток подій. Саме навколо цих запитань розгортаються цікаві дискусії. Героїв можуть засуджувати та критикувати, знаходити пояснення дій, виправдовувати. Під час обговорення глядачі пропонують неймовірні сценарії того, що могло б бути після слів «Кінець фільму».
У колекції фільмів для пенітенціарної системи України є стрічка «Металобрухт». Головний герой Фєнік – позитивний і кумедний хлопець, збирає металобрухт, здає на пункт прийому, отримує там якісь кошти і купує продукти й алкоголь, живе у занедбаній хатині з дівчиною. Таке його життя: шукає металобрухт – здає – пиячить, потім гроші закінчуються, і цикл повторюється. Коли я демонстрував цей фільм в одній із установ, деякі засуджені почали сміятися з Фєніка. А дехто зауважив: «З чого ви смієтеся? Це ж фільм про вас». Багато людей, які потрапили за грати, мають схожі долі. Тому й фільми так резонують, змушують замислитися, подивитися під іншим кутом на навколишній світ та зробити висновки.
– Дякую Вам за цікаву та змістовну розмову. Успіхів Вам!

Спілкувалася Юлія СЕРЕДА

Зараз на сайті

На даний момент 35 гостей на сайті