Вибірка за тематичними розділами статей, публікацій, розробок, навчальних посібників, методичних рекомендацій, корисної для пенітенціарія інформації, що стосується соціально-правових, психолого-педагогічних, професійних, організаційних та інших аспектів діяльності кримінально-виконавчої служби України та інших держав.
Ю.В. ШИНКАРЬОВ, канд. юрид. наук, Харківський національний педагогічний універ­ситет імені Г.С. Сковороди 
"Проблеми правового регулювання направлення засуджених до арешту до місць відбування покарання"

Досліджується порядок направлення засуджених до арешту для відбування покарання. Визначається порядок прийому засуджених в установі виконання покарання, виділя­ються проблемні моменти правової регламентації направлення та прийняття засудже­них до арешту в установі виконання покарання.

Відомо, що одним із етапів застосування покарання є його виконання та відбування. Для цього засуджений направляється у спе­ціально влаштовану установу, в якій ство­рюються необхідні умови для реалізації кари з дотриманням необхідних вимог, які харак­терні конкретному покаранню.

В науці кримінально-виконавчого права значна кількість робіт була присвячена до­слідженню порядку виконання та відбування різноманітних покарань, особливо це відно­ситься до покарання у виді позбавлення волі. У контексті досліджень такого роду окрес­лювався і порядок направлення засуджених до установ, де відбувається та виконується означене покарання. Серед вчених, які за­ймалися розробкою питань з цієї тематики, можна виділити: І.І. Карпеця, А.Х. Степаню-ка, В.М. Трубникова, М.Д. Шаргородського та багато інших. Але дослідженню проблем порядку виконання та відбування покарання у виді арешту в Україні уваги майже не при­ділялося, що свідчить про актуальність об­раної теми статті. Її метою є правовий аналіз порядку направлення засуджених для відбу­вання такого покарання, як арешт. Необхід­ність такого аналізу викликається тим, що це покарання виконується у вітчизняних уста­новах виконання покарань (далі - УВП) по­рівняно недовго, що і викликає певні практичні проблеми, які вимагають глибокого дослідження та вирішення. Новизна пропо­нованого дослідження полягає в тому, що вперше на науковий розгляд виносяться про­блеми направлення для відбування покаран­ня засуджених до арешту.

Порядок виконання і відбування покаран­ня у виді арешту в Україні регламентується такими основними нормативно-правовими актами: Кримінально-виконавчим кодексом України; наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань «Про затвердження Правил внутрішнього розпо­рядку установ виконання покарань» № 275 від 25.12.2003 р.; наказом Міністра оборони України «Про порядок і умови відбування арешту засудженими військовослужбовця­ми» № 81 від 26.02.2002 р. та ін.

Згідно лз ч.1 ст.50 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК) особи, засуджені до арешту, відбувають по­карання, як правило, за місцем засудження в арештних домах, а військовослужбовці - на гауптвахтах, звідси засуджені і направля­ються до цих установ для відбування пока­рання.

Вказана стаття КВК, безумовно, позитив­но відрізняється від ст.60 КК України, оскі­льки, по-перше, указується назва місця ви­конання і відбування арешту (що вказує на одну з його специфічних ознак) - арештний дім або гауптвахта для військовослужбовців; по-друге, зазначається одна з характерних рис арешту - відбування його за місцем за­судження (відсутність необхідності в етапу­ванні).

Відбування покарання в арештному домі підкреслює специфічність арешту, його окремість від позбавлення волі. На установ­ленні спеціального місця для виконання і відбування арешту робить наголос і законо­давство інших країн: Естонії [1, с.400]; Біло­русі [2, с.69]; Таджикистану [3, с.249]; Росії [4, с.239], Казахстану [5, с.151].

Відповідно до КВК України засуджений відбуває весь строк покарання в одному арештному домі. Слід звернути увагу, що, на відміну від виконання покарання у виді об­меження волі, коли місце відбування пока­рання обмежується межами адміністративно-територіальної одиниці, на якій вони прожи­вали або були засуджені, засуджені до ареш­ту повинні відбувати покарання тільки за мі­сцем засудження. Це означає, що засуджений до цього виду покарання повинен триматися в межах адміністративної території області, де розташований суд, який проголосив ви­рок.

Уведення подібних жорстких правил про місце відбування арешту пояснюється, голо­вним чином, необхідністю не допускати еко­номічно невиправданого переміщення засу­джених [6, с.183]. Тому законодавець цілком справедливо та обґрунтовано встановив, що арешт повинен відбуватися в одному арештному домі. Щодо цього правила існує декі­лька виключень. Переведення засудженого до арешту з одного арештного дому до іншо­го допускається тільки в разі його хвороби або для забезпечення його безпеки, а також з інших поважних причин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цьому арештному домі.

Щодо місця відбування покарання у виді арешту для неповнолітніх, деякі вчені у своїх роботах ставлять питання про відбування цього покарання не в арештних домах, а в дисциплінарних ізоляторах виховних коло­ній з ізольованим утриманням засуджених до арешту від засуджених до позбавлення волі [7, с.7; 8, с.101].

Така позиція заслуговує на увагу. Її актуа­льність зумовлюється тим, що режим дисци­плінарного ізолятора при відбуванні пока­рання у виді позбавлення волі є подібним до режиму арештних домів. Перевагою у тако­му випадку є те, що виховні колонії є уста­новами, спрямованими на виховання засу­джених неповнолітніх. Основним напрямком роботи із засудженими в цих УВП є психолого-педагогічна робота, направлена на ви­ховання неповнолітніх засуджених. Тому адміністрація виховної колонії має більший досвід роботи з неповнолітніми та здатна за­безпечити більш якісний процес виховання. Але, якщо встановити місцем відбування не­повнолітніми арешту дисциплінарний ізоля­тор при виховних колоніях, то втратиться одна зі специфічних ознак арешту - спеціа­льно влаштоване для відбування цього пока­рання місце. Окрім того, навряд чи можливо за строк арешту (нагадаємо - для неповнолі­тніх не більше 45 діб) провести якісну вихо­вну та педагогічну роботу із засудженими, оскільки строк покарання є занадто для цьо­го малим. Тому неповнолітні, як і інші засу­джені, повинні відбувати арешт, все ж таки, в арештному домі.

Єдиною підставою для того, щоб почало­ся виконання кримінального покарання, є вирок суду. Так само і підставою для три­мання осіб, засуджених до арешту, є виклю­чно вирок суду, який набрав законної сили (відповідно до п.19 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, да­лі -ПВРУВП). Після проголошення вироку та вступу його в законну силу засуджений при призначенні йому покарання, пов'язаного з ізоляцією від суспільства, на­правляється до УВП. У чинному КВК Украї­ни, як і у ПВРУВП, відсутня вказівка на по­рядок направлення засудженого до арештного дому (окремих постів та секцій слідчого ізолятора, де сьогодні відбувається арешт). Отже, порядок направлення засуджених до арешту до УВП є зовсім нормативно не вре­гульованим. При визначенні цього порядку та без наявності для цього спеціальної норми є вимушена необхідність використання пра­вових норм, які регулюють те саме відносно позбавлення волі.

Тому необхідно звернутися до ст.87 КВК України, що регулює порядок направлення засуджених до позбавлення волі для відбу­вання покарання. У цій статті зазначається, що вказані особи направляються для відбу­вання покарання не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної си­ли або з дня надходження із суду розпоря­дження про виконання вироку, який набрав законної сили. Протягом цього строку засуджений має право на короткострокове поба­чення з близькими родичами.

Згадане положення цілком прийнятне для його застосування щодо осіб, засуджених до арешту. Але це не знімає питання про необ­хідність нормативного врегулювання поряд­ку направлення засуджених до арешту до УВП.

Щодо направлення засуджених до арешту до місця відбування покарання на практиці

можуть виникнути деякі спірні питання. Як зазначалося вище, арешту характерна

відсутність необхідності у етапуванні засу­дженого до місця відбування покарання, оскільки це покарання відбувається в межах однієї адміністративно-територіальної оди­ниці за місцем засудження. У цьому випадку можуть мати місце дві типові ситуації: коли

засуджений до проголошення вироку знахо­дився в слідчому ізоляторі при застосуванні міри запобігання у виді взяття під варту і ко­ли засуджений не знаходився в слідчому ізо­ляторі (далі - СІЗО). За першого варіанту в ситуації, що існує на сьогодні (коли арешт відбувається в СІЗО), засуджений після на­брання вироком законної сили у межах одно­го слідчого ізолятора буде переведений до окремого поста чи секції, де відбувається арешт; при створенні арештних домів, засу­джений повинен доставлятися під вартою зі слідчого ізолятора до арештного дому. За другою ситуацією засуджена до арешту осо­ба повинна братися під варту в залі суду і поміщуватися до СІЗО (що забезпечить обов'язковість виконання вироку), і вже тільки після набрання вироком законної сили засуджений повинен переводитися до місця відбування покарання (арештного дому або окремого поста чи секції слідчого ізолятора).

Слід зазначити, що більшість злочинів, у санкціях за вчинення яких міститься арешт, є злочини невеликої тяжкості. Згідно зі ст.12

КК України злочинами невеликої тяжкості є злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання. Як­що керуватися ст.155 Кримінально-процесуального кодексу України, то взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом перед­бачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випад­ках цей запобіжний захід може бути застосо­вано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі та на строк до трьох років. Зважаючи на це, до проголошення вироку в СІЗО повинні знаходитися особи, що підозрюються та об­винувачуються у вчиненні злочинів, при­наймні, середньої тяжкості. До осіб, що зви­нувачуються у вчиненні злочинів невеликої тяжкості, повинен застосовуватися інший запобіжний захід. І лише після проголошен­ня вироку вони повинні братися під варту в залі суду для забезпечення виконання виро­ку.

При аналізі матеріалів справ, за якими особи засуджувалися до арешту, ми побачи­ли зовсім інше. Із 220 засуджених до арешту за вчинення злочинів невеликої тяжкості за­побіжний захід у виді взяття під варту до проголошення вироку застосовувався в 101 випадку, що становило 45,9 %. У цьому ви­падку не може йти мови про те, що застосу­вання запобіжного заходу у виді взяття під варту було здійснено у винятковому випадку - завеликим є відсоток застосування цього запобіжного заходу. Зробимо висновок, що такий запобіжний захід обирається у зв'язку з тим, що існує висока вірогідність ухилення обвинувачених від суду (це підтверджується тим, що 58 разів (тобто 26,3 %) тримання під вартою застосовувалося до осіб, що пору­шують правила адміністративного нагляду).

Безумовно, найбільш прийнятним для за­безпечення виконання покарання у виді аре­шту є запобіжний захід у виді взяття під вар­ту в залі суду відразу після проголошення вироку. Відповідно, строк покарання пови­нен обчислюватися з моменту взяття під вар­ту. Але й у цьому випадку виникають певні зауваження щодо обрання судом запобіжно­го заходу. Як показує практика, запобіжний захід у виді взяття під варту після проголошення вироку про призначення покарання у виді арешту (але до вступу його у законну силу) за злочини невеликої тяжкості з 220 досліджених нами випадків засудження було застосовано 156 разів (що становить 70,9 %). 64 рази (тобто 29,1 %) до вступу вироку в законну силу було застосовано підписку про невиїзд. Такий запобіжний захід застосову­вався з декількох причин. У 2 випадках за­побіжний захід у виді підписки про невиїзд до вступу вироку в законну силу було обрано у зв'язку із застосуванням ст.74 КК України «Звільнення від покарання та його відбуван­ня»; 22 рази - у зв'язку із застосуванням ст.75 КК України «Звільнення від відбування покарання з випробуванням» (у більшості випадків покарання у виді арешту признача­лося за сукупністю. Остаточним покаранням, як правило, призначалося позбавлення волі, що і зумовило законне застосування звіль­нення від відбування покарання з випробу­ванням); 10 разів - у зв' язку зі звільненням у відповідності до Закону «Про амністію»; 20 разів - у зв' язку з тим, що покарання при­значалося на строк, на який до засудженого застосовувався запобіжний захід взяття під варту, тобто зараховувався строк попере­днього ув' язнення; 21 раз застосовувалася підписка про невиїзд без пояснення судом причини обрання такого запобіжного заходу. У 8 випадках з 21 суд зазначав, що обираєть­ся запобіжний захід - підписка про невиїзд, після вступу вироку у законну силу - засто­совується утримання під вартою. Але вини­кає запитання: якщо вирок вступив у законну силу, який може бути запобіжний захід (взяття під варту)? На нашу думку, суд у цьому випадку припустився неточності. Як вважається, він мав на увазі, що арешт пови­нен відбуватися засудженим саме в тих міс­цях, де здійснюється запобіжний захід у виді взяття під варту - СІЗО. Цікавим є те, яка повинна бути процедура поміщення засу­дженого до УВП після вступу вироку в за­конну силу, коли до такої особи застосовува­вся запобіжний захід у виді підписки про не­виїзд. Засуджений повинен приходити сам до місця відбування покарання чи він пови­нен бути затриманий за місцем проживання і під вартою супроводжуватися до УВП? У будь-якому разі це не ідеальний варіант. За­стосування до засудженого до арешту запо­біжного заходу у виді підписки про невиїзд після проголошення вироку, на наш погляд, створює непотрібні труднощі й ускладнює здійснення правосуддя, оскільки особа може ухилитися від відбування покарання. Тому вважаємо за необхідне рекомендувати суду застосовувати взяття під варту засудженого в залі суду після проголошення вироку до вступу його в законну силу, після чого на­правляти засудженого до місця відбування покарання.

У разі обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, перед початком відбу­вання покарання засудженій особі, на нашу думку, необхідно надати побачення з близь­кими. Можна зробити зауваження, що на­дання побачень суперечить правовій природі арешту, якому властива фізична ізоляція з великою кількістю правообмежень ізоляцій­ного характеру. Але, на наш погляд, таке по­бачення є необхідним і пов' язане зі зміною правового статусу особи: із не засудженої вона перетворюється на засуджену.

Щодо строку, впродовж якого засуджена до арешту особа повинна бути направлена до УВП, то в цьому випадку строк у десять днів є досить обґрунтованим. Він дозволить про­вести певну роботу щодо підготовки до на­правлення засудженого.

Важливим фактором у процесі виконання покарання є також і правильна організація роботи з прийому прибулих в установу, а та­кож чіткий і повний їх облік, що відображає як якісний, так і кількісний склад усього ко­нтингенту, який утримується в певній уста­нові [9, с.211; 10, с.143].

Оскільки у чинному законодавстві немає окремого нормативного акту, який би при­свячувався нормативному регулюванню по­рядку виконання і відбування арешту, для аналізу порядку приймання засуджених до арешту, слід користуватися ПВРУВП, які закріплюють порядок приймання засуджених до установ виконання покарань.

Згідно із п.26 ПВРУВП, приймання засу­джених до УВП (в тому числі і до арештного дому) повинно здійснюватися комісією під керівництвом начальника установи. До скла­ду комісії входять заступники начальника установи, працівники оперативного відділу, відділів нагляду і безпеки, з контролю за ви­конанням судових рішень, соціально-психологічної роботи, охорони, інтендантсь­кої та медичної служб. Приймання засудже­них, яких доставлено в індивідуальному по­рядку, здійснює начальник установи разом з працівником відділу з контролю за виконан­ням судових рішень. У неробочий час при­ймання засуджених здійснюється ЧПНУ і начальником варти.

Під час приймання засуджені підлягають повному обшуку, а їх речі - огляду. Речі, ви­роби та речовини, зберігання яких засудже­ним заборонено, у них вилучаються в поряд­ку, передбаченому ст.59 КВК України. Ви­лучені речі та предмети здаються для збері­гання на склад і повертаються засудженим після відбуття ними строку покарання, при цьому засудженому видається корінець кви­танції про передачу речей на склад.

Адміністрація УВП (арештного дому) по­відомляє суд, який виніс вирок, про приве­дення його до виконання, а також про місце відбування засудженим покарання. Протягом трьох діб із дня прибуття засудженого, адмі­ністрація направляє повідомлення його сім'ї, в якому повідомляється адреса установи та роз'яснюються права засудженого.

На кожного засудженого до арешту пови­нна вестися особова справа, а також інфор­маційна картка, до якої заносяться такі відо­мості:

· дані щодо його особи; про вчинений злочин і назву суду, який постановив вирок;

· про день і час його прибуття і звільнення з арештного дому.

Враховуючи вищенаведене, можна запро­понувати деякі доповнення до чинного КВК щодо арешту. Пропонується доповнити ст.50 КВК України частиною третьою, де зазначи­ти порядок направлення засудженого до арештного дому: «Засуджені до арешту на­правляються до арештного дому не пізніше десятиденного строку з дня набрання виро­ком законної сили або з дня надходження із суду розпорядження про виконання вироку, який набрав законної сили. Протягом цього строку засуджений має право на коротко­строкове побачення з близькими родичами».

На нашу думку, внесення відповідних змін до чинного Кримінально-виконавчого кодексу України дозолить уникнути проблем у застосування такого покарання як арешт.

ЛІТЕРАТУРА

1. Закон Эстонии об исполнении наказа­ний, связанных с изоляцией от общества // Уголовно-исполнительные кодексы. -Донецк: Донецкий Мемориал, 2004. -С.386-415.

2. Уголовно-исполнительный кодекс Рес­публики Бєларусь // Там же. -С.52-116.

3. Кодекс исполнения уголовных наказа­ний Республики Таджикистан // Там же. С.279-336.

4. Уголовно-исполнительный кодекс Рос­сийской Федерации // Там же. -С.223-278.

5. Уголовно-исполнительный кодекс Рес­публики Казахстан // Там же. -С.136-187.

6. Кримінально-виконавчий кодекс Украї­ни: Наук.-практ. коментар /Степанюк А.Х., Яковець І.С.; За заг. ред. А.Х. Степанюка. -Х.: Одіссей, 2005. -560 с.

7. Брюхнов А.А. Права несовершеннолет­них, осужденных к лишению свободы, и их реализация: Автореф. дисс... канд. юрид. на­ук. 12.00.08. - Ростов н/Д, 2005. -20 с.

8. Скрыльников К.А. Назначение и испол­нение уголовных наказаний, соединенных с изоляцией, в отношении несовершеннолет­них: Дисс. канд. юрид. наук: 12.00.08. - Ростов н/Д., 2003. -213 с.

9. Кримінально-виконавче право України: Загальна та Особлива частини: Навч. посіб­ник /Джужа О.М., Фаренюк С.Я., Корчинсь-кий В.О. та ін.; За заг. ред. О.М. Джужи. -К.:291Юрінком Інтер, 2002. -448 с.

10. Курс кримінально-виконавчого права України: Загальна та Особлива частини: На­вчальний посібник /Джужа О.М., Корчинсь­кий В.О., Фаренюк С.Я., Василець В.Б.; За заг. ред. О.М. Джужи. -К.: Юрінком Інтер, 2000. -304 с.

 

Зараз на сайті

На даний момент 32 гостей на сайті