Вибірка за тематичними розділами статей, публікацій, розробок, навчальних посібників, методичних рекомендацій, корисної для пенітенціарія інформації, що стосується соціально-правових, психолого-педагогічних, професійних, організаційних та інших аспектів діяльності кримінально-виконавчої служби України та інших держав.

Якобчук Анатолій Володимирович–кандидат медичних наук, доцент, завідувач наукового відділу організації медичної допомоги Державної наукової установи “Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини” Державного управління справами.
"Регуляторна політика державного управління щодо запобігання ВІЛ/СНІДу в кримінально-виконавчій системі України" (стаття)

У статті проаналізовано чинну нормативно-правову базу, що врегульовує державну політику у сфері протидії епідемії ВІЛ/СНІДу в кримінально-виконавчій системі України.

Конституція України проголосила права людини найвищою соціальною цінністю, а головним обов’язком держави – їх гарантії. Це стосується й кримінально-виконавчої системи. Тому головним спрямуванням зазначеної функції держави має бути радикальна зміна соціально-правових відносин, що будуть орієнтовані на реінтеграцію засуджених у суспільстві. Україна як повноважний член таких головних і допоміжних органів ООН, як Рада ООН з прав людини, Комісія із соціального розвитку, Комісія з попередження злочинності та кримінального правосуддя, Комісія з наркотичних засобів, Комісія з народонаселення та розвитку, Виконавча рада Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), Виконавча рада Програми розвитку ООН (ПРООН)/Фонду ООН у сфері народонаселення (ЮНФПА) і Ради Європи, до якої її тричі обирали непостійним членом (1948–1949, 1984–1985, 2000–2001 рр.) [1], саме для цього ратифікувала низку міжнародних нормативно-правових актів у сфері прав людини та правил поводження з в’язнями.
Поняття “виправно-трудове право” стали застосовувати 1925 р. з прийняттям Виправно-трудового кодексу України (ВТК) та впровадженням практики застосування його норм, його включено в поняття “пенітенціарна чи виправно-трудова політика” як комплекс заходів з виправлення засуджених.
Виправно-трудовий кодекс прийнято 23 грудня 1970 р., він набув чинності 1 червня 1971 р. Цей законодавчий нормативний акт з відповідними доповненнями діє й нині. 2001 р. прийнято нову редакцію Кримінального кодексу України, замість деяких видів покарань уведено нові (як арешт, обмеження волі, громадські роботи, довічне позбавлення волі) [2]. Деякі норми містяться в Положенні про дисциплінарний батальйон у Збройних силах України 1994 р. [3], законах України “Про державну виконавчу службу” 1998 р. [4] і “Про виконавче провадження” 1999 р. [5].
Відповідно до Загальної декларації прав людини [6], Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями [7], Рекомендацій першого конгресу Організації Об’єднаних Націй із запобігання злочинності та поводження зі злочинцями (СІ), у яких Економічна і Соціальна Ради ухвалюють ці Правила, що затверджені першим Конгресом ООН, і рекомендують прийняти їх до застосування в пенітенціарних та виправних закладах, широко їх оприлюднити не тільки серед відповідних урядових установ, а й неурядових організацій, що зацікавлені в соціальному захисті [8] та реалізації інших міжнародно-правових вимог щодо прав людини, змінено деякі глави ВТК [9], імплементовано новий розділ (IX).
Мета цієї статті – дослідити розвиток чинної нормативно-правової бази кримінально-виконавчої системи України в контексті епідемії ВІЛ/СНІДу.
Для дослідження обрано чинні й інші нормативно-правові акти України, міжнародне законодавство, ратифіковане Верховною Радою України до застосування в державі, наукові аналітичні джерела, використано методи: загальнологічні (загальнонаукові) – порівняльного, структурно-логічного, бібліосемантичного, правового аналізу; теоретичногорівня – історичний, діалектичний, абстрагування, узагальнення; емпіричного рівня (фактофіксувальна діяльність) – динамічного спостереження; соціологічний-медико-статистичний.
Система регуляторного нормативно-правового впливу держави, спрямованого на забезпечення індивідуальних прав і свобод та публічних інтересів суспільства, найбільш органічно поєднує ці два самостійні поняття саме в кримінально-виконавчому праві, не надаючи переваги певному явищу. Сьогодні триває трансформація виправно-трудового права в кримінально-виконавче. У зв’язку із зазначеним, слід згадати провідних учених України та Росії, які працювали над цими проблемами і є фундаторами науки кримінально-виконавчого права та окремих її напрямів: Л. В. Багрій-Шахматов, М. О. Бєляєв, О. І. Зубков, М. П. Мелентьєв, О. С. Міхлін, О. Є. Наташев, О. Л. Ременсон, М. О. Стручков, Ю. М. Ткачевський, В. М. Трубніков, І. В. Шмаров та ін.
Проаналізовані перетворення розглядають як демократичний розвиток кримінально-виконавчої сфери законодавства України. З 1996 р. законодавчу базу, що здійснює регуляторну функцію виконання кримінальних покарань у державі, називають “кримінально-виконавче право”, якому історично з 1957 р. передував термін “виправно-трудове право”.
Здійснюють реструктуризацію та реформування організації діяльності установ й органів виконання покарань. Відповідно до Концепції розвитку системи Міністерства внутрішніх справ України [10] та на підставі Указу Президента України 1998 р. [11], утворено Державний департамент України з питань виконання покарань. Положення про цей департамент уведено в дію Указом Президента України 1998 р. [12], подальший якісний розвиток якому дала Постанова Кабінету Міністрів України 2007 р. [13], а Указом Президента України 1999 р. [14] затверджено Закон України “Про виведення Державного департаменту з питань виконання покарань з підпорядкування МВС України” [15].
Розроблення та здійснення нинішньої національної політики в кримінально-виконавчій системі ґрунтуються на відповідних науково обґрунтованих і підтверджених практикою міжнародних актах, що й визначає мету функціонування цієї системи, яка полягає, передусім, у захисті прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави від злочинних посягань і забезпечення законності й справедливості під час виконання покарань.
Першочерговими завданнями державної кримінально-виконавчої політики є поглиблений контроль за дотриманням персоналом установ виконання покарань канонів чинного законодавства, рішень Верховної Ради та Уряду, за діянням судів, прокуратури, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, окремих фізичних осіб у межах наданих їм законом повноважень.
Виконуючи свої правоохоронні функції, кримінально-виконавча система реалізує мету й завдання шляхом продукування ефективної практики здійснення державної політики.
Принципи кримінально-виконавчого права поділяють на три групи: загальноправові (законність, демократизм, гуманізм), міжгалузеві (соціальна справедливість, невідворотність покарання), галузеві (рівність засуджених перед законом, правове регулювання для виправлення засуджених, підпорядкування, диференціація та індивідуалізація виконання покарання, поєднання покарання із заходами виправного впливу, участь громадськості у виконанні покарання та виправленні засуджених). Ці принципи доповнюють один одного, тому реалізація їх є комплексною.
Конституція України як головне джерело українського законодавства, зокрема й кримінально-виконавчого, визначає основи суспільного ладу та політики, принципи державного управління, права, свободи й обов’язки громадян України, у тому числі засуджених до покарань. Безпосередньо до джерел кримінально-виконавчого права, що утворюють його систему, належать: Виправно-трудовий кодекс України [16], замінений Кримінально-виконавчим кодексом України[17], інші законодавчі акти України: Кримінальний кодекс України [18], Кодекс законів про працю України [19], Кодекс законів про шлюб і сім’ю України [20]; закони України “Про органи і служби у справах неповнолітніх” та спеціальні установи для неповнолітніх” [21], “Про виконавче провадження” [22] та ін.; постанови Верховної Ради України й укази Президії Верховної Ради України (наприклад, Положення про порядок і умови виконання в Українській РСР кримінальних покарань, не пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, затверджене Указом Президії Верховної Ради Української РСР, та ін.) [23]; укази Президента України (“Про Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних силах України” [5], “Про утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань” [11] та ін.); постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України (“Про основні напрямки реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР” [24], “Про заходи щодо зміцнення матеріальної бази органів і установ кримінально-виконавчої системи на 2000–2004 рр.” [25] та ін.), міжвідомчі та відомчі нормативні акти, накази, правила, положення, інструкції Державного департаменту України з питань виконання покарань (наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України “Про Положення про лікарсько-трудову комісію” [26], наказ ДДУПВП “Про затвердження і введення в дію Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ” [27] та ін.), міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою України (Віденська угода [28]), міждержавні угоди про передачу засуджених тощо).
Отже, національна база джерел кримінально-виконавчого права – це динамічна впорядкована система, що зазнає постійних перетворень, елементами якої є низка окремих, але органічно пов’язаних синергетичних нормативно-правових актів, де кожен з них, залежно від юридичної сили, посідає відповідне місце й доповнює один одного.
Нині ВІЛ-інфекція є характерним інфекційним захворюванням для установ пенітенціарної системи майже всіх країн світу. Незважаючи на ізольованість контингенту цих установ, проблема виходить далеко за їх межі. Умови перебування в місцях позбавлення волі є ідеальним середовищем для поширення ВІЛ-інфекції. Уживання наркотиків і сексуальні контакти поміж в’язнями є головним трансмісійним джерелом поширення інфекції. 1987 р. зареєстровано два випадки ВІЛ-інфекції, а впродовж наступних п’яти років – лише один. Упродовж 1992 р. їх кількість збільшилася до п’яти, до 1995 р. налічувалося вже 455 осіб, а на початок 1996 р. кількість підтверджених випадків визначення у крові позитивних антитіл до ВІЛ зросла до 1292 осіб, тобто майже на 184 % за 12 місяців. 1996 р. інфіковано ВІЛ 1241 особу, серед яких дорослих чоловіків/жінок відповідно 1021/167, неповнолітніх – 53, які перебували під вартою. Проблема ВІЛ/СНІДу в кримінально-виконавчій системі Російської Федерації виникла 1996 р., коли було зареєстровано перші випадки захворювання серед засуджених та осіб, які перебували під слідством. Уже за півтора року їх кількість збільшилася на 30 %. У 1997 та 2000 рр. видано відповідні нормативно-правові акти в системі МВС Росії щодо обов’язкового тестування на ВІЛ спецконтингенту та виокремлення ізольованих дільниць для утримання інфікованих чоловіків і жінок. За період 1999–2002 рр. кількість ВІЛ-інфікованих засуджених збільшилася в 10,6 рази [29].
Обов’язкове тестування на ВІЛ в установах виконання покарань України запроваджено з початку 1993 р., однак незначний рівень поширеності серед загального населення країни спонукав до того, що з 1 квітня 1997 р. обов’язкове тестування на ВІЛ здійснювали тільки наркозалежним. ВІЛ-інфіковані в’язні повідомляли про те, що після оголошення позитивного результату аналізу їм не надавали жодних роз’яснень чи допомоги, а також скаржилися, що інформація про ВІЛ/СНІД є досить обмеженою, а брошури мали обмежені тиражі та незадовільно презентували матеріал [30].
Вірогідність інфікування підвищується також у зв’язку з відсутністю навичок безпечної поведінки, адекватної спеціалізованої медичної допомоги, наявністю захворювань, що передаються статевим шляхом, браком ефективних превентивних заходів, стресорним навантаженням, ігноруванням безпеки тощо.
Правове регулювання й організація медичної допомоги позбавлених волі осіб, хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД, відбувається на підставі ВТК України, законодавства про охорону здоров’я, нормативних актів Кабінету Міністрів України, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства внутрішніх справ України та інших чинних юридичних документів. Контроль за медичним обслуговуванням засуджених здійснює Управління охорони здоров’я Міністерства внутрішніх справ України, яке визначає комплекс заходів щодо ВІЛ-інфікованих на підставі законів України “Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення” 1991 р. та “Про внесення змін до Закону України “Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення” 1998 р. На основі положень цього Закону розроблено Програму МВС України щодо зниження ризику поширення ВІЛ/СНІД серед особового складу та осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. Спільним наказом Міністерства внутрішніх справ, Міністерства охорони здоров’я України й Національного комітету профілактики наркоманії та захворювання на СНІД від 18 травня 1997 р. № 312/165/46 затверджено порядок медичного обстеження на ВІЛ-інфекцію осіб, які перебувають у місцях попереднього ув’язнення та виправно-трудових установах, й умови утримання ВІЛ-інфікованих з числа цих осіб.
2007 р. з ініціативи Уряду України здійснено комплексне зовнішнє оцінювання національних заходів з протидії епідемії ВІЛ/СНІДу. Досліджували реальну ситуацію щодо поширення ВІЛ/СНІДу в Україні та заходи протидії епідемії з боку держави, неурядового сектора та суспільства загалом. Експерти, яких долучено до цієї роботи, уважають, що забезпечення прав людини залежатиме від визначення пріоритетів програм для тих, кого стосувалася епідемія, та розподілу ресурсів, що надасть можливість усім суб’єктам політики з ВІЛ/СНІДу належно виконувати свої функції. УрядУкраїни та Національна координаційна рада з питань запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу мають забезпечити обрахунок потрібних коштів, здійснити реальне фінансування та контролювати заходи із запобігання захворюванню й результативність та ефективність універсального доступу до високоактивної антиретровірусної терапії, підтримки людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом, приділивши особливу увагу питанням забезпечення прав людини, прогресу у сферах охорони здоров’я та верховенства права. Спеціалісти наголошують, що, хоча протидія викликам ВІЛ/СНІДу є міжсекторальною загальнона­ціональною справою, кінцеву відповідальність за досягнення несе саме Уряд країни [31].
Як українські, так і міжнародні фахівці констатують задовільний рівень українського законодавства, що регулює правовідносини у сфері протидії епідемії ВІЛ [30]. Водночас Доповідь про двомісячні місії експертів Ради Європи в Україну 1996 р. щодо оцінення в’язничної системи України свідчить про те, що під час візитів в установи виконання покарань з’ясувалося, що співробітники медичної пенітенціарної служби не мають реальної можливості зустрічатися зі своїми європейськими колегами, які працюють в інших в’язничних системах, тому їм бракує досвіду, вони почуваються ізольованими у своїй професії [32]. Також окремі неузгодження криються вже в національній нормативно-правовій базі. Згідно з чинними актами держави та, зокрема, ДКВС, у медичних частинах слідчих ізоляторів не передбачено умов для надання належної спеціалізованої медичної допомоги ВІЛ-інфікованим за об’єктивних причин, що стосуються специфіки роботи, здійснюваної для виконання слідчих дій. Недотримання зазначених у ст. 150 Кримінально-процесуального кодексу України норм (застосування запобіжного заходу до підозрюваного чи обвинуваченого з урахуванням стану його здоров’я) є порушенням прав людини, визначених ст. 3 Конституції України, що спричиняють шкоду для здоров’я чи загрозу для життя громадян, узятих під варту. Крім цього, хворі з важкими захворюваннями, а також у термінальних стадіях на ВІЛ-інфекцію, підлягають звільненню за судовим рішенням, однак особливості перебігу хвороби та визначення її маркерів стають причиною невчасного виконання цієї юридичної норми. Потребує більш прогресивного розвитку й ситуація з підготовки до звільнення ВІЛ-інфікованих засуджених, їх подальшого працевлаштування, соціальної адаптації, надання медичної допомоги, забезпечення догляду і психологічної підтримки. 1998 р. започатковано спільний проект ООН та МВС України навчального модуля “Профілактика ВІЛ/СНІДу та хвороб, які передаються статевим шляхом у місцях позбавлення волі”. Високу соціальну відповідальність за це беруть на себе бізнес-структури та різноманітні релігійні конфесії, групи взаємодопомоги, проекти “Рівний–рівному”, програми замісної підтримувальної терапії, ініціативні групи громадян. Значну роль у цьому міжсекторальному комплексі відіграють міжнародні агентства та неурядові організації. Останні підлягають державній реєстрації відповідно до Положення про порядок легалізації об’єднань громадян [33], Положення про порядок державної реєстрації благодійних організацій [34]. Реєстр недержавних організацій здійснює Міністерство юстиції України [35; 36]. Таким чином, в Україні створена дієва нормативно-правова основа для діяльності ВІЛ-сервісних неурядових організацій, у тому числі і в установах пенітенціарної системи, а узагальнення й поширення їх досвіду надало можливість розширити спектр послуг ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД, а отже, досягти вищих результатів і підвищити ефективність здійснюваних державою програм протидії епідемії ВІЛ/СНІДу.
Відповідно до чинного законодавства, МВС спільно з Міністерством охорони здоров’я України розробили Інструкцію про порядок огляду рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ та спеціального контингенту з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини, обліку, медичного обстеження та профілактичного нагляду за ВІЛ-інфікованими. Згідно з Інструкцією, обов’язковий медичний огляд є обов’язковим для засуджених та підслідних, які вводять наркотичні речовини шляхом ін’єкцій, два рази на рік упродовж усього терміну перебування в установі виконання покарань. Обстеженню підлягають особи в приймальниках-розподільниках, підслідні в слідчих ізоляторах, засуджені (щорічно). ВІЛ-позитивних госпіталізують для уточнення діагнозу й призначення лікування. За потреби – для них запрошуються консультанти з відповідних установ Міністерства охорони здоров’я. Усі засуджені з діагнозом ВІЛ-інфекції (СНІД) направляються до спеціального відділення міжобласної лікарні установи виконання покарань.
ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД підлягають обов’язковому скринінгу з метою контролю за їх фізичним та психічним здоров’ям, своєчасного призначення лікування, проведення високоактивної антиретровірусної терапії, психологічної підтримки та консультування.
Підсумовуючи викладене, можна зробити такі висновки:

  1. національне кримінально-виконавче право – це вичерпний за обсягом, упорядкований у систему, чутливий до сучасності й організаційних перетворень і динамічний у часі перелік нормативно-правових актів;
  2. законодавча база України за своїм змістом та сутністю відповідає основним вимогам міжнародного права у державній кримінально-виконавчій системі в контексті епідемії ВІЛ/СНІДу;
  3. подальший прогресивний розвиток нормативно-правового підґрунтя перебуває в постійній динаміці відповідно до сучасних світових стандартів і викликів епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Діяльність України в рамках ООН [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.mfa. gov.ua/uno/ua/4263.htm.
2. Виправно-трудовий кодекс України : затв. Законом від 23 груд. 1970 р. – К.: Укр. інформ.-правовий центр, 2002. – 164 с. – (Кодекси України).
3. Про Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних силах України [Електронний ресурс]: Указ Президента України від 5 квіт. 1994 р. № 139/94. – Режим доступу : http://www.zakon1.rada.gov.ua/laws/show/139/94.
4. Про державну виконавчу службу : Закон України від 24 берез. 1998 р. № 202/98-ВР// Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 36. – Ст. 243.
5. Про виконавче провадження : Закон України від 21 квіт. 1999 р. № 606-XIV// Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 24. – Ст. 207.
6. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 217 А (ІІІ) від 10 груд. 1948 р. прийняла i проголосила Загальну декларацію прав людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/declhr.shtml.
7. United Nations standard minimum rules for the treatment of prisoners / United Nations Centre for Human Rights, Office of the High Commissioner for Human Rights. – Lilongwe, Malawi, 1995. – 56 p.
8.Світове соціальне положення : Резолюція 663 (XXIV) Економічної та Соціальної Ради ООН : міжнар. док. від 31 лип. 1957 р. № 663(XXIV) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_992.
9. Про внесення змін і доповнень до законодавчих актів України щодо регулювання деяких питань, пов’язаних з умовами відбування покарання засудженими : Закон України від 27 лип. 1994 р. № 137/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 37. – Ст. 342.
10. Про Концепцію розвитку системи Міністерства внутрішніх справ : Постанова Кабінету Міністрів України від 24 квіт. 1996 р. № 456 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon1.rada.gov.ua/laws/show/456-96-%D0%BF.
11. Про утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань : Указ Президента України від 22 квіт. 1998 р. № 344/98 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 16. – Ст. 9.
12. Про Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань : Указ Президента України від 31 лип. 1998 р. № 827/98 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 31. – Ст. 3.
13. Про затвердження Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань : Постанова Кабінету Міністрів від 10 черв. 2009 р. № 587 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 44. – Ст. 24.
14. Про виведення Державного департаменту України з питань виконання покарань з підпорядкування Міністерству внутрішніх справ України : Указ Президента України від 12 берез. 1999 р. № 248/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 11. – Ст. 13.
15. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань: Закон України від 11 груд. 1998 р. № 312-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 4. – Ст. 35.
16. Виправно-трудовий кодекс України від 23 груд. 1970 р. № 3325-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/3325-07.
17. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 лип. 2003 р. № 1129-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1129-15/page5.
18. Кримінальний кодекс. – К. : Правова єдність, 2012. – 182 с.
19. Кодекс законів про працю // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1971. – № 50. – Ст. 375.
20. Кодекс законів про шлюб і сім’ю // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1969. – № 26. – Ст. 204.
21. Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх : Закон України від 24 січ. 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 6. – Ст. 36.
22. Про виконавче провадження : Закон України від 21 квіт. 1999 р. № 606-XIV// Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 24. – Ст. 207.
23. Положення про порядок і умови виконання в Українській РСР кримінальних покарань, не пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених : затв. Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 22 черв. 1984 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – № 27. – Ст. 511.
24. Про основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від 11 лип. 1991 р. № 88. – Режим доступу : http://www.zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/88%D0%BO-91-%D0%BK.
25. Про заходи щодо зміцнення матеріальної бази органів і установ кримінально-виконавчої системи на 2000–2004 роки : Постанова Кабінету Міністрів України від 20 черв. 2000 р. за № 986 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 25. – Ст. 110.
26. Про Положення про лікарсько-трудову комісію : наказ Державного Департаменту України з питань виконання покарань, МОЗ України від 18 січ. 2000 р. № 3/6 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 25. – Ст. 434.
27. Про затвердження і введення в дію Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ : наказ від 5 черв. 2000 р. № 110 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 21. – Ст. 93.
28. Віденська угода 1989 р. та міждержавні угоди про передачу засуджених [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gendocs.ru/v4214/?download=1/.
29. Павлов Ю. А. Заболеваемость туберкулезом и ВИЧ-инфекцией в учреждениях уголовно-исполнительной системы Ивановской области / Ю. А. Павлов, Л. И. Голубева // Проблемытуберкулеза и болезней легких. – 2005. – № 10. – С. 28–31.
30. Рябуха В. СНІД-варта. Досвід проекту з моніторингу та захисту прав людини в сфері протидії епідемії ВІЛ/СНІДу / Рябуха В., Бордуніс Т., Тютюнник А. – К. : ЮНЕЙДС, 2009. – 82 с.
31. Комплексна зовнішня оцінка національних заходів з протидії епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні : зведений звіт. Варіант “0” [Електронний ресурс]. – К., 2008. – Режим доступу : http://www.unaids.org.ua/ evaluation/users.
32. Доповідь про місії експертів Ради Європи в Україну у червні та серпні 1996 року : спільна програма Комісії європейських співтовариств i Ради Європи у галузі реформи правової системи, місцевого самоврядування та правоохоронної системи України [Електронний ресурс] / Лейкс, Флюге, Філіп, Несторович. – Страсбург, 1997. – Режим доступу : http://www.coe.kiev.ua/uk/att/att.htm.
33. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 груд. 1993 р. № 140 // Зібрання постанов уряду України. – 1993. – № 7. – Ст. 67–73.
34. Постанова Кабінету Міністрів України від 30 берез. 1998 р. № 382 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 13. – Ст. 59.
35. Положення про порядок державної реєстрації благодійних організацій : Постанова від 30 берез. 1998 р. № 382 // Урядовий кур’єр. – 1998. – 14 трав.
36. Наказ Міністерства юстиції України від 14 груд. 1998 р. № 66/5 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 51. – Ст. 148.

Зараз на сайті

На даний момент 34 гостей на сайті