Вибірка за тематичними розділами статей, публікацій, розробок, навчальних посібників, методичних рекомендацій, корисної для пенітенціарія інформації, що стосується соціально-правових, психолого-педагогічних, професійних, організаційних та інших аспектів діяльності кримінально-виконавчої служби України та інших держав.

Яровий Анатолій Олександрович – кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного, адміністративного та міжнародного права Маріупольського державного університету.
"Діяльність державної пенітенціарної служби україни як форма реалізації кримінально-виконавчої політики України" (стаття)

У статті розглядаються шляхи здійснення кримінально-виконавчої політики, зокрема у ефективності Державної пенітенціарної служби України. Підкреслюється роль досягнення європейських стандартів та забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Через те, що кримінально-виконавча політика є невід’ємною частиною внутрішньої політики держави і вона визначається економічним базисом суспільства, відображає економічні закономірності розвитку нашого суспільства, важливе значення набуває розробка регіональної кримінально-виконавчої політики, чого ще не робилося ні на науковому, на ні практичному рівні. Такий напрям розвитку кримінально-виконавчої політики набуває актуальності ще й тому, що у Конституції України прямо підкреслюються гарантії діяльності місцевого самоврядування (ст. 7).
Ефективність, результативність кримінально-виконавчої політики забагато обумовлена тим, як проблеми такої політики розуміють і вирішують на місцях, у регіонах. Все це повинно бути визначено науковцями та сприйнято законодавчими органами.
Як підкреслюється в літературі, удосконалення кримінально-виконавчої політики, проблема реформування системи виконання покарань у нашій державі є нагальною – про це свідчать тисячі скарг засуджених, численні заяви правозахисних організацій, критика з боку авторитетних європейських інституцій. Проте, не слід спрощувати уявлення про такі реформи, що іноді доводиться спостерігати – нібито достатньо просто збільшити фінансування на потреби пенітенціарної системи, забезпечити «автономність» пенітенціарній службі і всі проблеми вирішаться. Реформи повинні бути набагато складнішими, охоплювати величезну кількість напрямків, починаючи, в першу чергу, зі зміни кримінально-правової політики держави – не повинно бути самоціллю карального апарату держави запроторити за грати кожного, хто вчинив злочин. Так само необхідно змінити ставлення того, хто виконує цю каральну функцію, до засудженого, маючи на увазі те, що незважаючи на статус злочинця, він залишається людиною. Великої уваги потребують і інші заходи – налагодження ефективної співпраці з громадськістю, покращення умов тримання засуджених, удосконалення роботи щодо навчання, забезпечення роботою засуджених, покращення медичного забезпечення тощо. Не можна звичайно забувати і про захист та соціальні гарантії персоналу пенітенціарної служби [1].
Як правильно відзначає В.М. Трубников, ефективне вирішення проблем кримінальної юстиції і забезпечення правопорядку в Україні можливо не тільки в рамках держави, його елементів і структур, але суспільства в цілому [2, с. 6-9]. Проте, враховуючи нові історичні, політичні, економічні і соціальні умови, а також беручи до уваги досвід розвитку країн Західної Європи, нашій державі і суспільству необхідно переходити на іншій, більш високий рівень розвитку, необхідно формувати цивільне суспільство і правову державу, а звідси формувати нову кримінальну і кримінально-виконавчу політику і лише тоді ми зможемо вирішити поставлене завдання вдосконалення чинного законодавства і використання в практиці його застосування міжнародно-правових стандартів.
Стоїть завдання переорієнтації наших учених з позицій старої школи українських юристів-позитивістів на позиції верховенства права, права різних джерел. Але виявляється це зробити не так просто: багато учених-юристів продовжують стояти на позиціях успадковуваної від радянської юриспруденції доктрини юридичного позитивізму, замість визнаної Конституцією України доктрини природного права (або права різних джерел). Принцип верховенства права офіційно закріплений в нашій Конституції. Так, в ст. 8 Конституції України прямо сказано, що «В Україні признається і діє принцип верховенства права» [3, c. 340-341].
В світовій науці підходи до розуміння права обумовлені протистоянням фактично двох глобальних традицій правової думки: природного права і юридичного позитивізму. Такі ж тенденції спостерігаються і в розвитку української теорії держави і права, філософії права і окремих галузей (кримінального та кримінально-виконавчого) права. Юридичний позитивізм міцно тримає в своїх чіпких руках не тільки тих, хто жив і працював за радянських часів, але навіть і тих, хто бере участь в розвитку науки кримінального і кримінально-виконавчого права в даний час.
Як підкреслює В.М. Селиванов, в умовах вже суверенної України продовжується, на жаль, вживання традиційних за змістом для радянської теорії права юридичних понять і категорій, зокрема держави і права. Сьогодні ці поняття і категорії вимагають свого переосмислення і оновлення. Але, на жаль, і до теперішнього часу навіть не почата скоординована фундаментальна критико-дослідницька робота у сфері історії і теорії держави і права, а також державного управління радянського періоду [4].
Автор далі відзначає, що і в теорії, і в юридичній практиці продовжує «працювати» традиційна «примусова концепція» радянського права, яка ототожнює право і законодавство. Дотепер є не розробленою вітчизняна концепція сучасного правомислення (світогляду), яка, по суті, повинна скласти основу парадигми розвитку вітчизняної юридичної науки [4, c. 420, 421].
На думку автора, сучасна вітчизняна методологія і доктрина права, як і за радянських часів, продовжує ґрунтуватися на позиціях державоцентризму, тоді як право слід розуміти не «як функцію держави, а функцію соціуму». Автор підкреслює, що, декларуючи пріоритетність інтересів людини, закони Верховної Ради України фактично мають на увазі захист інтересів держави, хоча ця держава вже не тоталітарна радянська держава, а суверенна держава – Україна. В Україні має місце поширена думка, що основним засобом рішення актуальних суспільних проблем може бути застосування законодавчих актів або навіть стан «диктатури закону», джерело якого убачається в державній діяльності, навіть у функціонуванні «сильної держави». Але ж вже давно відомо, що основним критерієм ефективності організації і функціонування державної влади, окремих її гілок є не кількість схвалених юридичних рішень, законів, а, перш за все, ступінь задоволення суспільних потреб і інтересів. Витоки влади не у владі, не в державній владі, не в законі, а безпосередньо в цивільному суспільстві, потребах і інтересах окремих реально існуючих людей.
Потрібно відзначити, що діюча Конституція України, яка підготовлена на основі вчень про природне право (ст. ст. 3, 21) і суспільного договору (преамбула) вимушує зовсім по-іншому осмислювати феномен держави.
Ключова ідея тут полягає в тому, що необхідно обмежувати державну владу, як істотну ознаку саме правової держави і чинниками такого обмеження можуть бути: 1) суспільний договір, 2) розділення властей, 3) правова держава, 4) верховенство права, 5) цивільне суспільство.
Таким чином, позитивна державна влада не може бути першоджерелом справедливості, вона може тільки сприяти її здійсненню. Держава забезпечує, гарантує своїм громадянам рівні права не тому, що вона володіє владною перевагою і не з милості. Джерелом держави є суспільний договір. Цей договір є для держави нагадуванням про те, що джерелом його влади є не воно саме, а що влада його нерозривний пов’язана з угодою громадян і цією угодою обмежена [4, с. 254-256]. Таким чином, йдеться про похідний, субсидіарний (додатковий) суверенітет держави, бо державна влада своїм існуванням зобов’язана не власній силовій перевазі, а тому, хто виступає сувереном в первинному, початковому значенні слова – народу (про це якраз сказано прямо і недвозначно в преамбулі до Конституції України).
Із цього приводу, не можна не звернути увагу на дуже важливу обставину, що ні у минулому, ні сьогодні українськими юристами-позитивістами ніяк не сприймається теза про необхідність обмеження державної влади. Ця теза їх страхає, вони її бояться. Пояснюється це унаслідок їх менталітету, їх правового світогляду. Таких юристів ще і сьогодні навчають і виховують на постулатах, що правотворчість є монополією держави і що справжнє право – це право, створене або встановлене державною владою, а все те, що виходить (витікає) з інших джерел, не може бути справжнім правом, бо тільки держава визначає для нас, що є правом і що не є правом, і що закон (а також і інша, будь-яка міра державного (юридичного) примусу) є винятковим джерелом права, і що все право знаходить свій вираз тільки в правових нормах, витікаючих від публічної влади. Зрозуміло, що при таких постулатах (посилках), який висуває юридичний позитивізм, юрист, як теоретик, так і практик, не в змозі зайняти ніякої оцінюючої позиції відносно права і держави. Державно-правова критика принципово не сприймається для всіх різновидів юридичного позитивізму.
Сьогодні подібні стереотипи можливо долати тільки на шляху затвердження нової, європейської орієнтованої доктрини права різних джерел, необхідне відновлення (відродження) до життя теорії суспільного договору [5]. Під кутом зору договірної теорії держави всі поняття державознавства придбавають інше звучання, ніж це мало місце в радянські часи і успадковуване від тих часів, має місце і сьогодні. Слід також виділити і ще одне важливе положення. Цілком виправданим є критичне відношення всіх авторів, що досліджують проблеми теорії держави і права і що стоять на позиціях європейської орієнтованої доктрини держави і права, до державоцентризму, оскільки вони усвідомлюють ту загальновідому істину, що будь-якій державі як такому властива тенденція до всевладдя. У зв’язку з цим украй важливо сьогодні для нас скористатися зарубіжним досвідом створення держави і застерегти від повторень старих, вже пережитих ними помилок. Під гучномовним ідеологічним гаслом безумовного ціннісного абсолютизму Української держави таємно і очевидно може розростатися свавілля, вседозволеність, продажність (корупція) і безвідповідальність апарату влади.
Ці радикальні перетворення в науці кримінального і кримінально-старанного права, в законодавстві, повинні проводиться на основі дотримання принципу верховенства права, більшого наближення апарату судової і старанної влади до інтересів і очікувань суспільства, кожного громадянина окремо.
Виходячи з висловленого, є зрозумілим і виправданим застереження В.М. Селіванова, що, не дивлячись на зовнішню відповідність самих найвищих органів влади в Україні деяким західним моделям демократії (Конституція, закріплений принцип верховенства права, розділення влади, інститути – Президент, Парламент, Кабмін, Верховний Суд. Конституційний Суд і ін.), слід звернути увагу на повільну, але неухильну тенденцію руху до авторитаризму. Залишається немало чинників, що свідчать, що демократичний, соціальний, правовий напрям перехідного періоду в Україні ще не став домінантою суспільного розвитку. І звідси, існує небезпека можливості повернення до вже відомому нам авторитарного методу державного управління, який прямо веде нас до тоталітарного суспільства. Традиційне верховенство держави, відчуження між правлячою елітою і народом фактично зберігається і нині в політично незалежній Україні. Українська посттоталітарна держава, в особі її політичного керівництва і державних службовців, знов стає, як це вже було неодноразово в нашій історії, на шлях свідомого обмеження самоврядних, приватноправових основ функціонування суспільства.
Виходячи з висловленого, слід зазначити, що, загалом, сучасний стан теоретичних розробок у сфері державознавства характеризується очевидною парадоксальністю. З одного боку, владна еліта і українські націоналісти неухильно і щодня твердять про ціннісний абсолютизм держави, з другого боку, як вже наголошувалося, на Заході ціннісний абсолютизм держави вже подоланий зверху триста років тому назад. Ось цей парадокс і обумовлює плутанину ідей і думок в теорії і практиці державного будівництва. Але вихід може бути тільки одним, якщо ми дійсно прагнемо увійти до європейського правового простору, то, першочергове, що ми повинні зробити, це йти туди не із застарілими поглядами на державу і право. Теза (або доктрина) про ціннісний абсолютизм держави повинна бути замінений на тезу про необхідність обмеження держави і лише за таких умов, ми зможемо мати правову державу, держава європейського зразка.
В основі формування і розвитку правової системи держави, різних галузей законодавства, правових форм і напрямків її діяльності лежить політика, що відображає принципи, стратегію, основні напрямки і форми досягнення соціальних цілей, які ставлять перед собою суспільство, політичні й владні структури, що його представляють.
Державою здійснюється зовнішня й внутрішня політика. У пункті 5 ст. 85 Конституції України сказано: «Верховна Рада визначає основи внутрішньої й зовнішньої політики». Наскільки різноманітною є здійснювана в державі політика, можна побачити хоча б з того, що в Україні є Департамент внутрішньої політики, Міністерство промислової політики, Міністерство аграрної політики, здійснюється соціальна, молодіжна, цінова, кредитно-фінансова, податкова, інформаційна політика, політика у сфері науки і науково-технічної діяльності і т. ін. Вища атестаційна комісія України, наприклад, реалізує державну політику в галузі атестації наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, присудженні наукових ступенів кандидата й доктора наук. Складовою правової реформи в Україні є державна політика щодо адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Верховна Рада затвердила Засади державної політики України в галузі прав людини. Наведені приклади дають можливість побачити різноманітність різних сфер життєдіяльності, функціонування держави, що відповідають її соціальному призначенню.
Поряд із зазначеними напрямками діяльності держави здійснюється і юридична політика, під якою в теорії права розуміють ті принципи і цілі, які держава проводить у життя при створенні і застосуванні права, його норм, у діяльності юридичних установ, у формуванні й розвитку правосвідомості населення. Складовою частиною юридичної політики, здійснюваної в Україні, є політика у сфері виконання покарань. Формується політика у сфері виконання покарань законодавчою галуззю влади. Верховна Рада України, приймаючи відповідні закони (ст. 92 Конституції говорить, що винятково законами України визначається діяльність органів і установ виконання покарань, законом України оголошується амністія), тим самим впливає на формування політики у сфері виконання кримінальних покарань.
Виходячи з загального визначення юридичної політики, можна дати визначення і політики в сфері виконання покарань: політика в сфері виконання покарань визначає цілі, принципи, стратегію, напрямки діяльності органів і установ виконання покарань, її основні форми й методи.
Політика у сфері виконання покарань як діяльність держави реалізується в різних формах і насамперед у законодавстві, що регулює діяльність органів і установ виконання покарань. В даний час ця політика закріплена в Кримінально-виконавчому кодексі України (далі – КВК України), що був прийнятий 11 липня 2003 р. Верховною Радою України і набрав чинності 1 січня 2004 р.
Політика у сфері виконання покарань реалізується в діяльності відповідних органів і установ, а саме: у діяльності Державної пенітенціарної служби України, його управлінь (відділів) в областях, Автономній Республіці Крим, безпосередньо в діяльності органів і установ виконання покарань.
Якщо суб’єктом формування політики у сфері виконання покарань виступає Верховна Рада України, то суб’єктом здійснення цієї політики є Державна пенітенціарні служба України і про це прямо сказано в п. 1 Положення про Державну департамент України з питань виконання покарань від 31 липня 1998 р.: «Державна пенітенціарна служба України (далі – ДПтС України) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який безпосередньо реалізовує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань».
Поряд з «політикою у сфері виконання покарань» можливе застосування терміна «кримінально-виконавча політика» для: а) позначення державної доктрини саме в царині виконання покарань і її реалізації на практиці у вигляді застосування державного примусу до засуджених, що виявляється в обмеженні їхніх прав і свобод; і б) найменування галузі наукових знань, що становлять теоретико-пізнавальну категорію. У зв’язку з цим здається, що досягнення науки, яка досліджує проблеми виконання покарань (тобто кримінально-виконавчої політики в другому її значенні), повинні бути важливим чинником, здатним уплинути на формування і розвиток політики у сфері виконання покарань
Кримінально-виконавче право є сукупністю забезпечених силою державного примусу загальнообов’язкових норм, що регламентують діяльність органів та установ виконання покарань, визначають порядок виконання й умови відбування покарань, регулюють правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань. Поняття кримінально-виконавчого права і кримінально-виконавчого законодавства не збігаються, тому що хоча КВК України і є формою кримінально-виконавчого права, але не єдиною. Норми кримінально-виконавчого права містяться не тільки у кримінально-виконавчому законодавстві, але й в інших галузях законодавства, наприклад, у законах про вибори, у пенсійному законодавстві і т. ін.
Кримінально-виконавче право являє собою самостійну галузь права, що характеризується власним предметом і методом правового регулювання, а також системою норм. Разом із тим норми кримінально-виконавчого права є похідними від норм кримінального права; визначаючи процедуру виконання-відбування покарань, вони виконують допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначену матеріальними кримінально-правовими нормами. Це означає що поняття покарання, його цілі, види покарань, які визначені у КК України, мають вирішальне значення для визначення предмета правового регулювання кримінально-виконавчого права.
Відповідно до ч. 2 ст. 1 КВК кримінально-виконавче законодавство України визначає: принципи виконання кримінальних покарань; правовий статус засуджених; гарантії захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків; порядок застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; систему органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядок діяльності; підстави й порядок звільнення від відбування покарання; регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань; крім того, вказує на те, хто може здійснювати нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань; називає форми участі громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених.
У пункті 14 ст. 92 Конституції України йдеться про діяльність органів і установ виконання покарань у цілому, взагалі. Але дослідження діяльності органів та установ виконання покарань показує, що здійснювана в них діяльність далеко не однорідна. Так, наприклад, в установах виконання покарань здійснюються різні види діяльності, визначені цілями покарання, сформульованими в ч. 2 ст. 50 КК України й обумовлені задачами органів і установ виконання покарань. Це кримінально-виконавча діяльність, соціально-педагогічна діяльність, трудова діяльність засуджених, оперативно-розшукова діяльність і т. ін. В установах виконання покарань функціонують різні служби (служба нагляду і безпеки, служба охорони, соціально-психологічна служба, інтендантська служба, медична служба і т. ін.), що виконують свої специфічні завдання у різних напрямках діяльності.
Основним напрямком діяльності органів та установ виконання покарань, що надає їй якісно визначених характеристик, слід вважати кримінально-виконавчу діяльність, спрямовану на реалізацію кари як однієї з цілей покарання, визначених у ст. 50 КК України. Структурно-функціональний аналіз діяльності взагалі і зокрема кримінально-виконавчої діяльності дозволяє виділити в ній об’єкт, суб’єктів, учасників, мету, засоби, результат. Так, об’єктом кримінально-виконавчої діяльності є двоєдиний процес виконання-відбування покарання. Виконання покарань полягає у застосуванні адміністрацією органів та установ виконання покарань до засуджених державного примусу, тобто в процедурі обмеження їх прав та свобод, які є змістом покарань, визначених КК України. Наприклад, змістом позбавлення волі є ізоляція засудженого від суспільства, отже, забезпечення ізоляції осіб, позбавлених волі, і є змістом виконання цього покарання.
Відбування покарання є забезпеченим державним примусом правовим станом засудженого, що настає після того, як обвинувальний вирок суду набрав законної сили, і полягає у підпорядкуванні поведінки засудженого обмеженням прав та свобод, передбачених у КК України відповідними покараннями. Відбування покарання можливе у межах кримінально-виконавчих правовідносин, що виникають між адміністрацією органів та установ виконання покарань та засудженими. Суб’єктом виконання покарання виступає адміністрація органів і установ виконання покарань. Суб’єктом відбування покарання є засуджений. Мета кримінально-виконавчої діяльності – кара. Засобами є правові (норми кримінально-виконавчого права) і матеріально-предметні засоби (будівлі місць позбавлення волі, захисні спорудження, система охорони, сигналізації і т. ін.).
Учасники кримінально-виконавчої діяльності – це ті особи, що причетні до цього різновиду діяльності, мають контакти з адміністрацією і засудженими, однак не наділені повноваженнями реалізації кари, застосування примусових заходів. Кожен різновид діяльності, здійснюваної в органах і установах виконання покарання, має свій специфічний склад суб’єктів цієї діяльності й учасників. При цьому ті самі особи можуть бути суб’єктами в одному різновиді діяльності органів та установ виконання покарань і одночасно учасниками іншої. Наприклад, ст. 25 КВК України вказує на учасників соціально-педагогічної діяльності в такий спосіб: «Об’єднання громадян, релігійні й благодійні організації та окремі особи можуть брати участь у виправленні і ресоціалізації засуджених та проведенні соціально-виховної роботи з ними». Для порівняння можна навести ст. 38 КВК Польщі, де також ідеться про те, що за погодженням із директором установи виконання покарань або слідчого ізолятора у проведенні перевиховної, громадської, культурної, освітньої, спортивної та культової діяльності можуть брати участь спілки, фонди, організації, інституції, церква та інші релігійні об’єднання, а також особи, гідні довіри.
Оскільки покарання являє собою форму державного примусу, то його виконання визначає характер основного методу правового регулювання – імперативного, що припускає нерівність суб’єктів виконання й відбування покарання.
 
Список використаних джерел:
1. Генерали пенітенціарних кар’єрів та життя засуджених // Обозреватель – ежеминутная интернет-газета [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/
2. Трубников В.М. Роль і значення цивільного суспільства і правової держави у формуванні кримінальної і кримінально-виконавчої політики / В.М. Трубников // Державна політика у сфері кримінальної юстиції та забезпечення правопорядку в Україні: Матер. наук.-практ. семінару (28 лютого 2008 року), Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ). – Д. : Дніпроп. держ. yн-т внутр. Справ, 2008. – 232 с.
3. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
4. Селиванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти / В.М. Селиванов. – Монографія. – К. : Видавничий Дім «ІнЮре», 2002. – 730 с.
5. Петрова Л.В. Право цивілізоване чи тоталітарне / Л.В. Петрова // Юридичний вісник України. – 2001. – 16 – 22 черв.; Петрова Л.В. Національна доктрина права / Л.В. Петрова // Юридичний вісник України. – 2001. – 28 лип. – 3 серп.

 

Зараз на сайті

На даний момент 28 гостей на сайті